— Від народження, монсеньйоре. Крім тих літ, коли вчився на священика.
— А де ви вчилися?
— У Мадріді. Я, звісно, волів би дістати освіту в Саламанці, але там надто високі вимоги.
— З вашими здібностями ви тільки марнуєте себе в цьому Тобосо. Я певен, що ваш єпископ…
— На жаль, наш єпископ знає, які скромні мої здібності.
— А зміг би ваш єпископ полагодити мою машину?
— Я мав на думці мої духовні здібності.
— Наша церква має потребу і в людях з практичними нахилами. В сьогоденному світі actucia[3] — в розумінні житейської мудрості — має сполучатися з молитвою. Священик, здатний почастувати незваного гостя гарним вином, добрим сиром і чудовою відбивною, зуміє показати себе і в найвищих колах. Нас покликано схиляти грішників до каяття, а серед буржуа їх куди більше, ніж серед селян. Я хотів би, щоб ви за взірцем вашого славного предка Дон Кіхота ішли в цьому світі великим шляхом…
— Його ж називали божевільним, монсеньйоре.
— Багато хто казав таке і про святого Ігнатія. А тут тільки один великий шлях, яким я оце маю їхати… Ну, ось і мій «мерседес»…
— Наш єпископ каже, що Дон Кіхот — вигаданий персонаж, який існував лише в уяві письменника.
— Може, й усі ми, отче, існуємо лише в уяві Божій.
— Ви хочете, щоб я бився з вітряками?
— Тільки після бою з вітряками, вже на смертнім одрі, Дон Кіхот пізнав істину. — І, сівши за кермо свого «мерседеса», єпископ процитував грегоріанським виспівом — «Сьогорічні птахи на торішні гнізда не сідають».
— Дуже гарні слова, — зауважив отець Кіхот. — Але що він хотів цим сказати?
— Я й сам не збагну до ладу, — зізнавсь єпископ, — але досить і того, що вони гарні.
А коли «мерседес» з м’яким вуркотінням рушив у бік Мадріда, отець Кіхот, потягши носом повітря, відчув, що єпископ залишив по собі ледь відчутний приємний душок, у якому змішалися запахи молодого вина, коньяку та ламанчського сиру, і людина стороння цілком могла б прийняти його за якийсь екзотичний фіміам.
Чимало тижнів минуло в тому ж таки миротворному, нічим не порушуваному ритмі, як і в попередні роки. Тепер, коли отець Кіхот знав, що відбивна, яку йому вряди-годи подавали на стіл, зроблена з конятини, він зустрічав її з ясною усмішкою — годі було дорікнути собі за розкоші — й щоразу згадував італійського єпископа, який виявив таку добрість, таку приязнь і таку щиру любов до вина. І йому здавалося, ніби тоді під його покрівлею спинився на годину чи дві один із поганських богів, про яких він читав колись, вивчаючи латину. Тепер отець Кіхот читав зовсім мало — тільки требник та газету, яка так і не повідомила його про те, що требника вже можна й не читати. Особливо цікавили його розповіді космонавтів, бо він і досі не міг розпрощатися з думкою, що десь там у безмежному просторі існує-таки царство Боже. А ще від часу до часу він розгортав котрийсь із своїх посібників з богослов’я, аби допевнитися, що коротка проповідь, яку він збирався виголосити наступної неділі, належним чином відповідає канонам святої церкви.
Раз на місяць він отримував з Мадріда богословський журнал. Іноді там критикували небезпечні погляди, що їх висловив одного разу навіть якийсь кардинал — чи то в Голландії, чи в Бельгії, отець Кіхот забув, — а іншим разом виклав письмово священик з тевтонським ім’ям, що нагадало отцю Кіхотові про Лютера, — але він мало зважав на ту критику: навряд щоб йому випало захищати правовірні ідеї святої церкви від різника, пекаря, власника автомайстерні чи навіть ресторатора, що був у Тобосо найбільш освіченою людиною після мера; та оскільки місцевий єпископ вважав мера безбожником і комуністом, його можна було — принаймні коли йшлося про церковні доктрини — до уваги не брати. Щоправда, від випадкової балачки з мером на вулиці отець Кіхот діставав більше задоволення, ніж від бесід зі своїми парафіянами. У товаристві мера він не почував себе якоюсь вищою, офіційно поставленою над людьми особою; обидва з однаковим інтересом стежили за здобутками космонавтів у навколоземному просторі, але, розмовляючи про це, виявляли належну тактовність один до одного. Отець Кіхот не висловлював припущень щодо можливого зіткнення супутника із сонмом Божих ангелів, а мер з науковою безсторонністю оцінював досягнення росіян і американців; та, власне, й отець Кіхот, з погляду християнина, не вбачав великої різниці між російськими й американськими дослідниками Всесвіту: і ті, й ті, як на нього, були добрі люди і, певне, добрі батьки та чоловіки, але він ніяк не міг уявити собі тих людей у майже однакових, немовби пошитих тим самим кравцем скафандрах та шоломах, у товаристві архангелів Гавриїла чи Михаїла, а тим більше в товаристві Люцифера — в разі, якби їхній космічний корабель, замість полинути в небесні володіння Господа Бога, загримів просто в пекло.