— Що ви хочете цим сказати?
— Із жандармерії в Авілі повідомили, що ви помінялись одягом зі своїм супутником і дали їм фальшиву адресу.
— Цілковите непорозуміння.
— У Леоні заарештовано злочинця, який пограбував банк, і він посвідчив, що ви віддали йому свої черевики й сховали його в своїй машині.
— Не грабував він ніякого банку. То був магазин самообслуговування.
— Його превелебності й мені довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати жандармерію не вживати до вас ніяких заходів. Його превелебність навіть мусив зателефонувати єпископові Авільському й попрохати його сприяння. У великій пригоді став і двоюрідний брат доктора Гальвана. Та й сам доктор Гальван, звичайно. Принаймні ми спромоглися запевнити жандармерію, що ви хворі на нервовий розлад.
— Яка дурниця!
— Зважаючи на вашу поведінку, це було наймилосердніше пояснення. Одне слово, ми ледве уникли великого скандалу в церковних колах, — сказав отець Еррера і тут-таки застерігся: — Принаймні на сьогодні.
— А тепер поспіть часинку, — настановив доктор Гальван до отця Кіхота. — Опівдні — трохи супу, — настановив він Тересу, — , а на вечерю можна й омлет. Поки що ніякого вина. Увечері я під’їду погляну, як почуває себе наш пацієнт, але якщо він засне, не буди його.
— І не забудь, — нагадав Тересі отець Еррера, — завтра вранці, поки я правитиму месу, прибрати у вітальні. Я ж не знаю, о котрій годині приїде єпископ.
— Єпископ?! — вигукнула Тереса, і це її запитання луною повторив отець Кіхот.
Отець Еррера не завдав собі клопоту відповісти. Він вийшов з кімнати й зачинив за собою двері, не те щоб грюкнувши ними, а сказати б, з притиском. Отець Кіхот, не підводячи голови з подушки, повернув її до доктора Гальвана.
— Докторе, — мовив він, — ми ж з вами давні друзі. Пригадуєте, як я хворів на запалення легень?
— Ну звісно. Дайте подумати… Це було десь років із тридцять тому.
— Атож, і я тоді страшенно боявся вмерти. Стільки всякого мав на своєму сумлінні… Мабуть, ви вже забули, щó сказали мені тоді.
— Певне, сказав, що треба пити якомога більше води.
— Ні, не це. — Отець Кіхот напружив пам’ять, але достеменних слів пригадати не зміг. — Ви сказали приблизно таке: подумайте про всі ті мільйони людей, що помирають за коротку мить, поки цокне годинник, — бандити й злодії, і шахраї, і шкільні вчителі, і добрі батьки та матері, лікарі й банківські службовці, аптекарі й різники, — то невже ви справді вірите, що в Бога стане часу на кожного, аби подбати чи засудити?
— Я справді так сказав?
— Десь так. Ви тоді не знали, яка то була для мене розрада. А тепер — ви ж чули, що сказав отець Еррера, — я маю стати не перед Господом, а перед єпископом. То, може, скажете мені слово розради перед зустріччю з ним.
— Це куди важче, — мовив доктор Гальван, — та як на мене, ви самі вже сказали таке слово. «Дери його в сутану, того єпископа».
Отець Кіхот неухильно дотримував порад доктора Гальвана. Спав скільки спалося, в обід поїв супу, на вечерю — трохи омлету. Але думалось йому про те, що куди краще смакував сир просто неба, та ще й з пляшкою ламанчського.
Уранці він за звичкою прокинувся о чверть на шосту, бо добрих тридцять років о шостій правив месу в майже порожній церкві. А тепер лежав у ліжку й дослухався, чекаючи, коли зачиняться двері, — це означатиме, що отець Еррера пішов, — та двері клацнули аж близько сьомої. Як видно, отець Еррера змінив годину меси. Отець Кіхот розумів, що біль, якого завдала йому ця думка, цілком безпричинний. Переносячи месу на пізнішу годину, отець Еррера міг навіть збільшити свою аудиторію на двоє чи троє душ.
Отець Кіхот перечекав ще п’ять хвилин (отець Еррера цілком міг забути що-небудь — скажімо, носовичка), потім, скрадаючись навшпиньки, пішов до вітальні. На кріслі лежала подушка, а під нею — ретельно згорнуте простирадло. До чеснот отця Еррери вочевидь належала й охайність, якщо вважати її за чесноту. Отець Кіхот повів очима по книжкових полицях. На жаль, улюблене своє читання він залишив на Росінанті. Святий Франціск Сальський, його постійний розрадник, мандрував тепер десь дорогами Іспанії. Отець Кіхот узяв з полиці «Сповідь» святого Августіна та «Листи про духовне життя» отця Коссада, єзуїта вісімнадцятого століття, в яких, ще бувши семінаристом, часом теж знаходив розраду, і повернувся до ліжка. Тереса, почувши, що він ходить по дому, принесла йому чашку чаю та булочку з маслом. Вона була страшенно сердита.
— За кого він мене має? — обурено заговорила вона. — Ти ба, прибери, каже, поки він править месу. Наче я не прибираю тут уже двадцять років, а то й більше! Нема чого йому чи тому єпископові казати мені, що я маю робити.