— Ти думаєш, єпископ і справді приїде?
— Та вони ж нерозлийвода, ті двоє! Відколи ви поїхали, тільки й чути в телефон і зранку, і вдень, і ввечері: ваша превелебносте, ваша превелебносте, ваша превелебносте… Неначе він із самим Господом Богом балакає!
— До мого предка, — сказав отець Кіхот, — коли канонік привіз його додому, хоч єпископ не над’їжджав. Але краще бачити коло себе доктора Гальвана, ніж отого дурня цирульника, що розповідав моєму предкові всі ті байки про божевільних. Хіба ж можна було вилікувати його історіями інших божевільних, навіть коли б він і справді був не при своєму розумі, чому я ані на мить не повірю… Ну гаразд, Тересо, треба в усьому бачити світлий бік. Навряд чи вони спробують спалити мої книги.
— Палити, може, й не палитимуть, та все ж отець Еррера звелів мені тримати ваш кабінет на замку. Сказав, не слід вам забивати собі голову читанням. Бодай поки приїде єпископ.
— Але ж ти не замкнула дверей, Тересо. Ось бачиш, я вже маю дві книжки.
— Та щоб я замикала від вас вашу власну кімнату! Й так гірко бачити, як той зелений панотчик хазяйнує тут, наче в себе вдома. Та все ж ви краще сховайте ці книжки під простирадлом, коли з’явиться єпископ. Ті двоє з одного тіста зліплені.
Отець Кіхот чув, як повернувся з меси отець Еррера; чув брязкіт посуду: то Тереса, готуючи новому священикові сніданок, зчинила в кухні чи не вдвічі гучніший грюкіт, ніж коли готувала йому самому. А він звернувся до отця Коссада, якого було куди приємніше мати за співрозмовника, лежачи в ліжку, ніж отця Герберта Йоне. Він уявляв собі, ніби отець Коссад сидить оце поряд, готовий слухати його сповідь. Скільки ж це днів минуло, відколи він вирушив у мандри, — чотири, п’ять?..
«Отче, після моєї останньої сповіді десять днів тому…» Отця Кіхота знову збентежив спогад, як він мало не засміявся вголос, дивлячись той фільм у Вальядоліді, й не відчув і тіні плотського бажання, яке засвідчило б, що він звичайна собі людина, і збудило у ньому сором. А може, саме тоді, в кіно, він і підхопив оті вульгарні слова, яких потім ужив стосовно єпископа? Але ж у фільмі не було ніякого єпископа. І ось тепер та непристойність викликала сміх у Тереси, а доктор Гальван навіть повторив її. Отож він подумки сказав отцю Коссадові: «Якщо Тересин сміх чи порада доктора Гальвана гріховні, то цей гріх на мені, тільки на мені». Був на ньому й ще тяжчий гріх. Під впливом вина він применшив важливість Святого Духа, порівнявши його з півпляшкою ламанчського. Атож, список провин, з яким він стане перед судом єпископа, таки чорний, і він цілком заслуговує на догану, але боявся отець Кіхот не єпископа. Він боявся самого себе. Мав таке відчуття, ніби його торкнувся своїм крилом найтяжчий із гріхів — розпач.
Він навмання розгорнув «Листи» отця Коссада. Перший абзац, який він прочитав, не мав, на його погляд, жодного стосунку до нього самого. «Моя думка така: надто часте спілкування з вашими численними родичами та іншими мирянами є каменем спотикання на шляху вашого поступу». Щоправда, отець Коссад писав свої листи черниці, та все ж таки… Між священиком і черницею багато спільного. «Я ніколи не прагнув поступу, — заперечив отець Кіхот порожнечі, що огортала його, — ніколи не хотів стати монсеньйором, а до того ж не маю родичів, окрім троюрідного брата в Мексіці».
Уже майже ні на що не сподіваючись, він розгорнув книжку вдруге, але цього разу був винагороджений, хоч абзац, на який упав його погляд, починався словами, що не вселяли надії. «Чи висповідався я хоч раз у житті по-справжньому? Чи простив мені Господь? У якому я стані — в доброму чи поганому?..» Отець Кіхот уже хотів був згорнути книжку, але ковзнув очима далі. «Відповідаю одразу: Господові завгодно приховати це від мене, щоб я безоглядно звірився на Його ласку. Я не бажаю знати того, що Йому не завгодно мені відкривати, і ладен блукати в найтемнішій пітьмі, якщо Він вирішить занурити мене в неї. Його діло — знати стан мого поступу, моє діло — перейматися тільки Ним. Про все інше подбає Він сам, я полишаю це на Нього».
— «Я полишаю це на Нього», — вголос повторив отець Кіхот, і тут-таки двері кімнати відчинилися й голос отця Еррери сповістив:
— Його превелебність уже тут.
На якусь мить отцеві Кіхоту привиділася дивна річ: ніби отець Еррера нараз постарів; комір на ньому був, як завжди, сліпучо-білий, але таке саме біле й волосся, і, певне ж, він не мав на пальці єпископського персня, не мав і великого наперсного хреста на грудях. Та настане час, коли він матиме й те, і те, напевно матиме, подумав отець Кіхот.