— Я прошу пробачення, ваша превелебносте. Якщо ви зробите мені ласку й кілька хвилин зачекаєте, я приєднаюся до вас у кабінеті.
— Лишайтеся там, де ви є, монсеньйоре, — відказав єпископ. (Титул «монсеньйор» він видушив із себе так, наче в роті йому раптом стало гірко.) Потім видобув з рукава білий шовковий носовик, стер ним порох із стільця обіч ліжка, пильно оглянув носовика, чи дуже він забруднився, і аж тоді поволі сів і поклав руку на простирадло. Та отець Кіхот, у чиєму лежачому положенні ніяк не випадало стати на коліна, розважив, що в такому разі простимо й не поцілувати єпископові перстень, і єпископ по короткій хвилі забрав руку. Тоді підібгав губи і, якусь мить подумавши, уривчасто видихнув:
— Ну-ну!
Отець Еррера стовбичив у дверях, наче особистий охоронець. Єпископ сказав йому:
— Можете залишити мене з монсеньйором… — Здавалося, це слово обпекло йому язик, бо він аж скривився. — Ми трохи поговоримо сам на сам.
Отець Еррера зник.
Єпископ затис у руці хрест, що висів на його ліловому peckera, так ніби цим прикликав до себе якусь вищу, ніж звичайну людську, мудрість. Але те, що він промовив по тому, здалось отцеві Кіхоту навдивовижу буденним.
— Сподіваюся, ви почуваєте себе краще.
— Я почуваю себе дуже добре, — відповів отець Кіхот. — Відпустка пішла мені на користь.
— Не схоже, коли судити з того, що мені доповідали.
— Доповідали про що?
— Церква завжди прагне стояти над політикою.
— Завжди?
— Ви чудово знаєте мою думку про вашу гідну всілякого жалю причетність до організації „In Vinculis”.
— То був неусвідомлений акт милосердя, ваша превелебносте. Визнаю, що я тоді справді не подумав… Та, може, чинячи милосердя, людина й не повинна думати. Милосердя, як і любов, має бути безоглядне.
— З цілком незбагненних для мене причин вам надано сан монсеньйора. А монсеньйор завжди повинен думати. Його обов’язок — оберігати гідність святої церкви.
— Я не просив, щоб мене зробили монсеньйором. Бути монсеньйором мені зовсім не до вподоби. З мене цілком досить обов’язку підтримувати гідність тобоського парафіяльного священика.
— Я не зважаю на всі ті чутки, що доходять до мене, монсеньйоре. І саме те, що хтось там належить до „Opus Dei”, ще не робить його свідчення гідним довіри. Я радніше повірю вам, якщо ви дасте мені слово, що не заходили в Мадріді до певного салону й не питали, чи можна купити кардинальську тіару.
— Та то не я питав. То був жарт мого друга, просто безневинний жарт…
— Безневинний? Той ваш друг, як я розумію, колишній мер Тобосо. Комуніст. Ви дуже необачно вибираєте собі друзів і супутників, монсеньйоре.
— Не мені нагадувати вашій превелебності, що наш Господь…
— Атож, атож. Я знаю, що ви маєте сказати. Ті рядки щодо митарів і грішників бездумно наводять усі, хто хоче виправдати всіляку зухвалість. Святий апостол Матвій, обранець Господа нашого, був збирачем податків, митарем, отож належав до нижчої верстви. Усе воно так, проте є величезна різниця між збирачем податків і комуністом.
— Гадаю, в деяких східних країнах цілком можна бути й тим, і тим.
— Хотів би нагадати вам, монсеньйоре, що наш Господь — Син Божий. Йому дозволено все. А смиренним слугам Господнім, як от ви і я, — чи не розумніше нам наслідувати приклад святого апостола Павла? Ви ж знаєте, щó він писав у своєму посланні до Тита: «Багато-бо є неслухняних, марнословців, звідників… їм треба уста затуляти»…
Єпископ зробив паузу, сподіваючись, що отець Кіхот відгукнеться на його слова, але той мовчав. Як видно, єпископ визнав це за добрий знак, бо, заговоривши далі, перестав казати «монсеньйоре», а вдався до простішого й приязнішого «отче».
— Ваш друг, отче, вочевидь забагато випив і, коли вас обох знайшли, був не при тямі. Не прокинувся навіть тоді, коли до нього заговорили. Отець Еррера помітив також у вашій машині багато вина. Я так розумію, що у вашому знервованому стані вино було для вас неабиякою спокусою. Особисто я вживаю його тільки під час меси. А поза церквою волію пити воду. Коли підношу до рота склянку, мені уявляється, ніби я п’ю чисту воду з Йордана.
— Мабуть, не таку-то й чисту, — зауважив отець Кіхот.
— Що ви хочете сказати, отче?
— Та я, ваша превелебносте, несамохіть згадав про те, як сірієць Нааман сім разів занурився в Йордан і залишив у воді всю свою проказу.