— То давня іудейська легенда з дуже далекого минулого.
— Я знаю, ваша превелебносте, і все ж таки… Зрештою, ця історія може бути й правдивою, проказа ж — хвороба незбагненна. А скільки прокажених євреїв могли скупатися там услід за Нааманом? Звичайно, я згоден з вами, що святий апостол Павло — надійніший проводир, але ж ви, напевне, пам’ятаєте, він писав Титові й інше… ні, я помилився, це він писав Тимофієві: «Води більше не пий, але трохи вина заживай ради шлунка твого та частих недугів твоїх».
У спальні запала тиша. Отець Кіхот подумав, що єпископ шукає в пам’яті ще якусь цитату із святого Павла, але він не вгадав. Пауза означала скоріше поворот до іншої теми, ніж зміну настрою.
— От чого я ніяк не можу зрозуміти, монсеньйоре, то це свідчення жандармів, ви помінялись одягом з отим… з отим колишнім мером, комуністом.
— Ми не мінялись одягом, ваша превелебносте, я тільки дав йому свій комір.
Єпископ заплющив очі. Втратив терпець? Чи, може, молився про те, щоб досягти порозуміння?
— Нехай тільки комір, але навіщо?
— Йому здалося, що мені в такому комірі має бути дуже жарко, от я й дав приміряти. Мені не хотілося, щоб він думав, ніби я прагну чимось вирізнитися… В таку спеку носити військову чи навіть жандармську форму, мабуть, куди важче, ніж священицький комір. Отож нам ще пощастило, ваша превелебносте.
— До одного парафіяльного священика у Вальядоліді дійшов поголос про те, що якогось єпископа — чи монсеньйора — бачили, коли він виходив з кінотеатру, де показували скандальний фільм… Ну, знаєте, із тих, що почали йти в нас, коли помер генералісимус…
— А може, той бідолашний монсеньйор не знав, на який фільм він ішов. Назви іноді бувають оманливі.
— Та найобурливіше в цій історії те, що згаданий єпископ чи монсеньйор — ви ж знаєте, люди можуть сплутати, бо і ви, і я носимо однаковий pechera, — так от, виходячи з того ганебного видовища, він сміявся!
— Не сміявся, ваша превелебносте. Може, посміхався.
— Я не розумію, як ви взагалі могли піти на такий фільм.
— Мене ввела в оману зовсім безневинна назва.
— Яка?
— «Дівоча молитва».
Єпископ тяжко зітхнув.
— Часом мені хочеться, — сказав він, — щоб слово «діва» вживали тільки стосовно Богородиці… ну, й, може, ще в жіночих релігійних орденах. Я розумію, ви досі жили в Тобосо дуже відлюдним життям, отож і гадки не маєте, що в наших великих містах словом «діва» у його суто перехідному значенні часто послуговуються для розпалювання похоті.
— Визнаю, ваша превелебносте, таке мені й на думку не спадало.
— Та все це з погляду жандармерії, звичайно, дрібниці, хоч які б вони були скандальні з погляду церкви. Але я і мій колега в Авілі мусили докласти багато зусиль, аби переконати владу заплющити очі на те, що являє собою вже серйозне правопорушення. Довелося звернутись до одного високого урядовця в міністерстві внутрішніх справ — на щастя, він член „Opus Dei“…
— І, як я розумію, двоюрідний брат доктора Гальвана?
— Це вже не так істотно. Він одразу зрозумів, якої величезної шкоди зазнала б церква, коли б перед судом став монсеньйор, звинувачений у тому, що допоміг утекти вбивці…
— Не вбивці, ваша превелебносте. Він не влучив.
— Злочинцеві, що пограбував банк.
— Та ні, ні. То був магазин самообслуговування.
— Я хотів би, щоб ви не переривали мене дрібними уточненнями. У жандармерії в Леоні виявилося, що на тому грабіжникові були ваші черевики, з чітко виписаним на устілці ім’ям.
— Це дурна звичка Тереси, хоч наміри в неї і добрі. Бідолашна боїться, щоб швець після ремонту не віддав їй чужі черевики.
— Не знаю, чи ви свідомо це робите, монсеньйоре, але ви весь час приплітаєте до нашої розмови якісь дрібні й несуттєві деталі.
— Перепрошую… це незумисне… просто я подумав, що вам може здатися дивним, чому мої черевики позначено в такий спосіб.
— Мені здається дивним те, що ви допомагали злочинцеві втекти від правосуддя.
— Він же був озброєний… хоча стріляти, звісно, не став би. Якби він нас убив, то тільки зашкодив би собі.
— У жандармерії зрештою взяли до уваги цю обставину, хоч грабіжник викинув пістолет і твердив, ніби ніколи його не мав. Так чи так, а було з усією очевидністю встановлено, що перед тим ви сховали його в багажнику своєї машини й сказали неправду жандармам. Вони ж то вам зброєю не погрожували.
— Не казав я їм неправди, ваша превелебносте. Хіба що… ну, скажімо так, відповів трохи ухильно. Жандарми ж не питали мене прямо, чи він у мене в багажнику. Звісно, я міг би послатися на те, що був «під великим моральним тиском». Отець Герберт Йоне відзначає, що притягнений до суду злочинець — а я, з погляду закону, був злочинцем — може заявити «я не винний», та це лише умовний спосіб сказати: «Я не винний перед законом, поки мою вину не доведено». Отець Йоне навіть визнає за злочинцем право трактувати звинувачення як наклеп і наводити докази своєї нібито безневинності — але тут він, як на мене, заходить надто далеко.