— А що це за такий отець Герберт Йоне?
— Визначний німецький теолог-мораліст.
— Хвалити Бога, хоч не іспанський.
— Отець Еррера дуже шанує його.
— У кожному разі, я приїхав сюди не для того, щоб дискутувати з питань теології моралі…
— Я, ваша превелебносте, завжди вважав цю науку дуже плутаною. Приміром, і досі не можу осягти загальну ідею закону природи…
— І не для того, щоб обговорювати закон природи. Ви, отче, маєте дивовижний хист ухилятися від справжнього предмету розмови.
— Якого предмету, ваша превелебносте?
— Скандалів, що їх ви спричинили своєю поведінкою.
— Але ж якщо мене звинувачено в брехні… хіба це не лежить у сфері теології моралі?
— Я дуже, дуже силкуюся повірити… — І в єпископа знову вихопилось тяжке зітхання, тож отець Кіхот з жалем і воднораз із деяким задоволенням подумав, чи його, бува, не мучить ядуха. — Повторюю: я дуже силкуюся повірити, що ви серйозно хворі й просто не усвідомлюєте, в якому небезпечному становищі опинились.
— Ну, як я гадаю, це стосується нас усіх.
— Нас усіх?
— Я хочу сказати: коли ми починаємо думати.
Єпископ видав якийсь дивний звук, що нагадав отцю Кіхотові кудкудакання котроїсь із Тересиних несучок.
— От-от, — сказав єпископ, — до цього я й вів. До небезпечних думок. Ваш супутник-комуніст, поза всяким сумнівом, спонукав вас до таких…
— Не те щоб спонукав, ваша превелебносте. Він тільки дав мені поштовх. Ви знаєте, тут, у Тобосо… я дуже прихильно ставлюся до власника автомайстерні (він так добре дбає про мого Росінанта!), а от різник, той людина доволі ница… ні, я зовсім не хочу сказати, що ниці люди такі вже запеклі мерзотники, і, звісно, є черниці, які печуть чудові пироги, — але в цій своїй відпустці я відчув таку волю…
— Дуже небезпечну волю, судячи з усього.
— Але ж цю волю дав нам Господь, хіба не так? Тим-то його і розп’яли.
— Волю! — промовив єпископ, і це прозвучало, наче вибух. — Волю порушувати закон? Вам, монсеньйорові! Волю дивитися порнографічні фільми? Допомагати вбивцям?..
— Та ні, я ж вам казав — він не влучив.
— А той ваш супутник… Комуніст! Розмови про політику…
— Ні, ні. Ми розмовляли про речі поважніші, ніж політика. Хоч мушу визнати: раніше я й подумати не міг, що Маркс так благородно виступав на захист церкви.
— Маркс?!
— Його просто не розуміють по-справжньому, ваша превелебносте. Запевняю вас.
— Які ж книжки ви читали в цій своїй… незвичайній виправі?
— Я завжди беру із собою святого Франціска Сальського. Цього разу, щоб зробити приємність отцеві Еррері, взяв і отця Герберта Йоне. А мій друг дав мені почитати «Комуністичний маніфест»… Ні, ні, ваша превелебносте, ця книжка зовсім не така, як ви думаєте. Певна річ, я не можу погодитися з усіма Марксовими думками, але він дуже зворушливо віддає належне релігії, говорить про «священний трепет релігійного екстазу».
— Не можу я більше сидіти тут і вислуховувати маячню хворої людини, — сказав єпископ і підвівся.
— Я й так затримав вас надто довго, ваша превелебносте. Своїм приїздом до мене ви виявили велике милосердя. Доктор Гальван скаже вам, що я зовсім не хворий.
— Тілом — можливо. Гадаю, вам потрібен лікар іншого фаху. Я, звісно, пораджуся з доктором Гальваном перед тим, як написати архієпископові. І молитимуся за вас.
— Я дуже вдячний вам за ваші молитви, — сказав отець Кіхот.
Він помітив, що, збираючись іти, єпископ уже не підставив йому персня для цілунку. І отець Кіхот дорікнув собі, що розмовляв з єпископом у надто вільній манері. «Засмутив я бідолаху, — подумав він. — З єпископами, як і з дуже бідними й темними людьми, належить поводитись особливо делікатно».
З-за дверей до нього долинало перешіптування. Потім клацнув ключ у замку. «Отже, мене ув’язнено, — подумав отець Кіхот, — так само, як Сервантеса».
Розділ другий
Як отець Кіхот удруге вирушив у мандри