Отця Кіхота збудив сигнал автомобіля — «ту-ту-ту». Навіть ще не прокинувшись, він упізнав ні на чий інший не схожий голос Росінанта, — жалісний погук, без тіні гніву, досади чи нетерпіння, властивих великим машинам, привітний погук, який просто сповіщав: «Якщо я тобі потрібен, я тут». Отець Кіхот одразу ж підійшов до вікна й визирнув, але машина, як видно, стояла десь за рогом, бо він побачив тільки якесь ясно-синє авто, а не своє іржаво-червоне. Отець Кіхот подався до дверей, зовсім забувши, що вони замкнені, і поторгав ручку. Озвалася Тереса:
— Тихше, отче. Дайте йому ще хвилинку.
— Кому?
— Таж отець Еррера пішов приймати сповіді, а як нікого не буде, він довго в сповідальні не сидітиме, то я й сказала тому хлопцеві з автомайстерні, щоб мерщій біг до церкви, поки отець Еррера ще там, та висповідувався якомога довше, аби той був при ділі.
Отець Кіхот почував себе так, наче з місяця впав. Не один десяток років прожив він у Тобосо, але щоб отаке… Звідки ж ця переміна?
— Ти можеш відімкнути двері, Тересо? Росінант повернувся.
— Та знаю, знаю. Зроду б не подумала, що це він, бідолашка, весь такий синій, і навіть номер на ньому новий.
— Будь ласка, відімкни, Тересо. Мені треба побачити, що сталося з Росінантом.
— Не можу, отче, бо не маю ключа. Та ви не потерпайте, він подужає, тільки дайте йому ще якусь хвилину.
— Хто «він»?
— Мер, хто ж іще.
— Мер? Де він?
— У вашому кабінеті, де ж йому бути. Марудиться із шафою, яку замкнув отець Еррера. Взяв у мене велику шпильку й пляшку оливи.
— А олива навіщо?
— Не знаю, отче, але я йому вірю.
— А що там у шафі?
— Ваші штани, отче, і вся верхня одіж.
— Коли він може відімкнути шафу, то чого ж не відімкне ці двері?
— Та й я про це питалась, а він мені щось про черги.
Отець Кіхот набрався терпіння й став дожидати, хоч цьому аж ніяк не сприяли Тересині коментарі за дверима.
— Ой, я думала, він уже відчинив шафу, одначе замок не піддається, то тепер він ще взяв одну з бритовок отця Еррери. Ото буде тепер шелесту, бо отець Еррера щораз їх перелічує… Ой-ой, зламав бритовку!.. Боже правий, колупає шафу панотцевими ножичками… Почекайте, почекайте… ще трохи терпцю… Ну, хвалити Бога, вже відчиняє!.. Тільки б він ваші двері швидше відімкнув, а то отець Еррера ось-ось вернеться. Не зможе ж той хлопчина без кінця щось вигадувати, аби затримати його…
— Як ви там, отче, гаразд?
— Та я гаразд, а що ви зробили з Росінантом?
— Зупинився у свого приятеля у Вальядоліді, і той навів на нього марафет, щоб не впізнали жандарми, принаймні з першого погляду. Зараз я візьмуся до ваших дверей.
— Це не обов’язково. Я можу вилізти крізь вікно…
Ще добре, думав отець Кіхот, що ніхто не бачить, як парафіяльний священик у самій піжамі вилазить з вікна й стукає у власні двері. Тереса сором’язливо відступила в кухню, і він похапцем одягся.
— З ними довелося більше поморочитись, ніж я думав. Що ви шукаєте?
— Свій комір.
— Ось він. А слинявчик ваш у машині.
— Він уже й так завдав мені чимало прикрощів, Санчо. Я його більш не носитиму.
— Але візьмемо його з собою. Він нам може знадобитися. Ніхто не знає наперед…
— Я не бачу жодної пари шкарпеток.
— Ваші лілові у мене. І нові черевики.
— А я шукав старі. Даруйте. Їх я, звісно, вже не побачу.
— Вони тепер у жандармів.
— Атож, я забув. Єпископ казав мені. Ну, мабуть, треба нам вирушати. Сподіваюсь, бідолаху єпископа не вхопить грець…
Аж тепер в око отцеві Кіхоту впав якийсь лист. Той конверт мав би впасти йому в око й раніше, бо стояв на двох старих, ще з семінарії, його підручниках і був підпертий третім. Хтось вочевидь хотів, щоб лист привернув до себе увагу. Отець Кіхот поглянув на конверт і засунув його в кишеню.
— Що це? — спитав мер.
— Певно, лист від єпископа. Я добре знаю його руку.
— Ви не хочете його прочитати?
— Погані новини можуть і почекати, доки вип’ємо пляшку ламанчського.
Він пішов до кухні попрощатися з Тересою.
— Не знаю навіть, як ти поясниш усе це отцю Еррері.
— Хай він сам усе пояснює, а не я. З якої це речі він замкнув вас у вашій власній кімнаті у вашому власному домі та ще й забрав у вас одіж?
Отець Кіхот поцілував її в чоло, на що ні разу не зважувався за всі роки, прожиті під однією покрівлею.
— Хай благословить тебе Господь, Тересо, — сказав він. — Ти завжди була надто добра до мене. І терпляча. Стільки років мене терпіла.
— Скажіть же, куди ви їдете, отче?
— Краще тобі цього не знати, бо вони всі нападуться на тебе із запитаннями. Скажу тільки, що з волі Божої їду на довгий відпочинок в одному тихому місці.