— З отим комуністом?
— Не говори, як єпископ, Тересо. Мер завжди був мені добрим другом.
— Не схоже, щоб такий чоловік став довго відпочивати в тихому місці.
— Ніхто не може сказати, Тересо. В дорозі з нами траплялись і дивовижніші речі.
Отець Кіхот рушив був до дверей, але його зупинив Тересин голос:
— Ой, отче, так мені тяжко на душі, наче ми оце назавжди прощаємось.
— Ні, ні, Тересо, християни ніколи не прощаються назавжди.
Він за звичкою підніс руку, щоб поблагословити її, та так і не докінчив хреста.
«Я вірю в те, що сказав їй, — твердив він сам собі, виходячи на вулицю до мера, — атож, я в це вірю, але чому, говорячи про віру, щораз відчуваю якусь темну тінь, тінь невіри, що нависає над моєю вірою?»
— Куди ж ми поїдемо? — спитав мер.
— Чи нам доконче укладати плани, Санчо? Минулого разу ми їхали то туди, то туди — куди ляже дорога. Ви, звісно, зі мною не погодитесь, але ми, можна сказати, покладалися на волю Божу.
— В такому разі Господь Бог виявився не дуже надійним проводирем. Адже назад у Тобосо вас привезли як бранця.
— Це так. Але хто що знає? Шляхи Господні незбагненні. А може, він хотів, щоб я зустрівся з єпископом?
— Задля єпископа чи задля вас?
— Звідки мені знати? Можу тільки сказати, що я дечого навчився в єпископа, хоча й сумніваюсь, чи навчився він у мене чогось. Але хто може бути певним того чи того?
— То куди ж ваш Бог спрямує нас цього разу?
— Чом би просто не рушити далі тією ж дорогою?
— Ця сама думка може виникнути і в жандармів. Коли ваш єпископ повідомить їх, що ми знову на волі.
— Ну, не точнісінько тією самою. Мені зовсім не хочеться знову в Мадрід… ні у Вальядолід. Ті міста залишили в мене не вельми приємні спогади… за винятком будинку великого історика.
— Історика?
— Сервантеса.
— Треба швидше вирішувати, отче. На півдні надто жарко. То, може, гайнемо на північ? До басків? До галісійців?
— Я згоден.
— Згодні з чим? Ви не відповіли на моє запитання.
— Полишмо деталі на волю Божу.
— А машину хто поведе? Ви певні, що Господь має шоферські права?
— Я поведу, хто ж би ще. Росінант мене не зрозуміє, якщо я сидітиму пасажиром.
— Тільки їдьмо з пристойнішою швидкістю. Мій вальядолідський приятель сказав, що ця машина цілком спроможна на вісімдесят, а то й на сто кілометрів.
— Не може він судити про Росінанта з побіжного огляду.
— Ну, не будемо зараз сперечатися. Час їхати.
Та не так просто було виїхати з Тобосо. Тільки-но отець Кіхот увімкнув першу швидкість, як іззаду почулося:
— Отче! Отче!
За ними біг дорогою якийсь хлопчина.
— Не зважайте, — сказав мер. — Нам треба забиратися звідси.
— Я не можу не спинитись. Це хлопець, що працює на заправці в автомайстерні.
Наздоганяючи їх, хлопчина геть захекався.
— Ну, в чому річ? — спитав отець Кіхот.
— Отче… — мовив хлопчина, відсапуючись. — Отче…
— Я питаю — в чому річ?
— Я не дістав розгрішення, отче. Тепер я потраплю до пекла, так?
— Дуже й дуже сумніваюсь. А що ти скоїв? Може, вбив отця Ерреру? Але й тоді тебе зовсім не доконче пошлють до пекла. А надто якщо ти мав на це досить поважну причину.
— Як би я міг його вбити, коли це він і прогнав мене без розгрішення?
— Цілком логічно. Чому ж він тебе прогнав?
— Сказав, що я роблю із сповіді посміховисько.
— Ах ти Господи, я й забув! Це ж Тереса тебе до нього послала… Дуже зле вона вчинила. Щоправда, наміри мала добрі, і я певен, що Господь Бог простить вам обом. Але вона казала мені, що ти не великий мастак на вигадки. Чому ж отець Еррера не захотів тебе розгрішити? Чого аж такого страшного ти йому наплів?
— Я тільки сказав йому, що спав із силою-силенною дівчат.
— У Тобосо їх не так-то й багато, от хіба що черниці… Ти не казав йому, що спав із черницями, чи казав?
— Та я б зроду не сказав такого, отче. Я ж секретар «Товариства дітей Пресвятої Діви Марії».
— А отець Еррера напевне вступить до „Opus Dei“, — докинув мер. — Їдьмо вже, отче, Бога ради.
— Що дослівно ти йому сказав, і що він сказав тобі?
— Я сказав: «Поблагословіть мене, отче, я згрішив»…
— Ні, ні, не треба цих передмов.
— Ну, я сказав йому, що спізнювався до меси, а він спитав, скільки разів, і я сказав двадцять, а тоді сказав: ні, я трохи збрехав, і він знову спитав, скільки разів, і я сказав, що сорок п’ять.