— Величенька в тебе вийшла цифра, згоден? Ну, а далі?
— А далі я не міг нічого придумати й дуже потерпав, що Тереса на мене розсердиться, як я не затримаю його довше.
— Перекажи їй від мене, коли побачиш, нехай завтра піде й висповідається на колінах.
— Потім він спитав мене, чи не грішив я проти цноти, і оце мене враз підстьобнуло, і я сказав: так, я спав з дівчатами, — а він спитав, скільки їх було, і я сказав: та десь шістдесят п’ять… Отоді він і розізлився й погнав мене із сповідальні.
— Воно й не дивно.
— То я тепер що — до пекла втраплю?
— Ну, як хтось і втрапить до пекла, то це Тереса, і ти можеш передати їй, що я так сказав.
— Я ж страх скільки всякого нагородив у сповідальні. До меси спізнився всього один раз, та й то з поважної причини: дуже багато туристів було на заправці.
— А брехав скільки разів?
— Два чи три, не більше.
— Ну, а як з дівчатами?
— Та хіба ж знайдеш у Тобосо бодай одну на справжнє діло? Всі бояться черниць.
Знову озвався мер:
— Он я бачу отця Ерреру, він уже повертається з церкви.
— Слухай мене, — сказав отець Кіхот хлопцеві. — Покайся і пообіцяй мені, що більш ніколи не брехатимеш на сповіді, навіть якщо тебе попросить Тереса… — Він замовк, а хлопець тим часом щось пробурмотів. — Обіцяєш?
— Та звісно, обіцяю, отче. Чого ж не пообіцяти? Я однаково ходжу на сповідь не більш як раз на рік.
— Кажи: «Обіцяю перед вами Господові Богу, отче».
Хлопець проказав за ним ці слова, і отець Кіхот скоромовкою дав йому розгрішення.
Мер сказав:
— Той клятий панотець уже за сотню кроків звідси, отче, і наддає ходи.
Отець Кіхот увімкнув мотор, і Росінант стрибнув, як антилопа.
— Дуже вчасно, — сказав мер. — Ну, хвалити Бога, той хлопчина — просто золото! Підставив ногу, і панотець перечепився через неї.
— Коли в його сповіді й було зло, то вина за це лежить на мені, — промовив отець Кіхот. До кого він звертався — сам до себе, чи до Бога, чи до мера, — так і залишиться невідомим.
— Ви б підхльоснули Росінанта хоч до п’ятдесяти. Старе луб’я навіть не силкується. А той панотець миттю зв’яжеться із жандармерією.
— Не так усе скоро робиться, як ви думаєте, — відказав отець Кіхот. — Він має багато чого сказати тому хлопчині, потім захоче побалакати по телефону з єпископом, а єпископа на той час не буде вдома…
— Передусім він може зателефонувати до жандармерії.
— Ніколи в світі. Він має завбачливу секретарську душу.
Вони під’їхали до шосе на Аліканте, і мер порушив мовчанку.
— Ліворуч, — різко кинув він.
— Не на Мадрід же? Куди завгодно, тільки не в Мадрід.
— Ніяких великих міст, — сказав мер. — Як тільки натрапимо на бічну дорогу, так і повернемо. Я аж тоді почуватиму себе більш-менш безпечно, коли добудемось до гір. Гадаю, паспорта ви не маєте?
— Ні.
— Тоді до Португалії нам не втекти.
— Втекти від кого? Від єпископа?
— Ви, отче, здається, не розумієте, який тяжкий злочин вчинили. Ви визволили галерного раба.
— Бідолаха. Все, що він надбав, — це мої черевики, та й ті не багато кращі за його власні. Він був наперед приречений на невдачу. Я завжди вважав, що вічні невдахи — йому навіть бензину забракло — куди ближчі до Бога, ніж ми. Я, звісно, помолюся за нього своєму предкові. Скільки невдач зазнав сам Дон Кіхот. Навіть з вітряками.
— Тоді б вам краще ревно помолитись йому за нас обох.
— О, я помолюся. Ми зазнали ще не так багато невдач, Санчо. Ось ми всі знову разом — ви, я, Росінант, — і в дорозі, і на волі.
Вони витратили більш як дві години, поки дісталися кружними дорогами до невеликого містечка під назвою Мора. Там звернули на шосе, що вело до Толедо, але їхали ним усього кілька хвилин.
— Треба забитися в Толедські узгір’я, — сказав мер. — Ця дорога не для нас.
Вони раз у раз повертали, петляли і через деякий час, опинившись на дуже труському путівці й поглянувши на сонце, виявили, що, судячи з усього, виписують велике півколо.
— Ви знаєте, де ми тепер? — спитав отець Кіхот.
— Більш-менш, — не дуже впевнено відповів мер.
— Мені дуже соромно, Санчо, але я трохи зголоднів.
— Ваша Тереса напакувала нам стільки ковбаси та сиру, що на тиждень вистачить.
— На тиждень?
— Готелі не для нас. Так само як шосейні дороги.
Забравшись досить високо між пагорби в околицях Толедо, вони знайшли місце, де можна було збочити з дороги, сховатися разом з Росінантом і спокійно підживитись. Був там і струмок, щоб охолодити вино, — він збігав до озера внизу під ними, яке мер не без труднощів знайшов на карті. Воно звалося Торре-де-Абрахам.