— А от чого його назвали ім’ям того старого негідника, цього я не знаю.
— Чому ви вважаєте Авраама негідником?
— А хіба не він намірявся вбити свого сина? Ну звісно, був і ще гірший негідник — той, кого ви називаєте Господом Богом, — він і вчинив той мерзенний злочин. Це він перший подав поганий приклад, і, вже наслідуючи його, Сталін убивав своїх духовних синів. А разом із ними мало не вбив і комунізм, так само як курія[42] вбила католицьку церкву.
— Не зовсім, Санчо. Незважаючи на курію, принаймні один католик сидить оце поруч з вами.
— Атож, а поруч з вами — комуніст, що лишився живий, незважаючи на політбюро. Ми з вами вціліли, отче. Тож випиймо за це. — І мер витяг із струмка пляшку.
— За двох уцілілих, — промовив отець Кіхот, підносячи склянку. Його прихильність до вина була цілком здорова, і він не раз із подивом думав, чому великий Сервантес так рідко згадує про вино у життєписі його предка. Та й пригоду з винними міхами, що їх Дон Кіхот прийняв за ворогів, навряд чи варто брати до уваги. І отець Кіхот знову наповнив свою склянку. — Здається мені, — сказав він мерові, — що ви більше вірите в комунізм як такий, ніж у партію.
— Майже те саме я хотів був оце сказати про вас, отче. — Ви також начебто більше вірите в католицизм, ніж у римську церкву.
— Вірю? Атож, вірю… Може, й ваша правда, Санчо. Та, мабуть, не так важить сама віра.
— Що ви хочете сказати, отче? Я думав…
— Візьмімо Дон Кіхота — чи він справді вірив у Амадіса Гальського, Роланда та всіх інших своїх героїв, чи вірив тільки в ті чесноти, які вони уособлювали?
— Ми входимо в небезпечні води, отче.
— Та знаю, знаю. У вашому товаристві, Санчо, мені думається вільніше, ніж коли я сам. Коли я сам, я читаю, заховуюсь у свої книги. В них знаходжу віру в людей, кращих за мене, отож, коли відчуваю, що моя віра, так само як і тіло, з віком слабшає, тоді кажу собі: ні, мабуть, я помиляюся. Чи це моя власна віра говорить мені, що я помиляюся… чи тільки віра тих кращих за мене людей? Чи моя віра в мені говорить, чи віра святого Франціска Сальського? І чи так уже воно, зрештою, важить?.. Дайте-но мені шматок сиру. Який балакучий я стаю від вина!
— А знаєте, що мене привабило до вас ще в Тобосо, отче? Не те, що ви єдина освічена людина в селищі. Я взагалі не дуже полюбляю освічених людей. Мені не треба балачок про інтелігенцію, про культуру. А ви привабили мене тим, що були, як мені здавалося, цілковитою протилежністю мені самому. Людина з часом стає осоружна сама собі — подумати лишень про оте обличчя, яке бачиш щоранку в дзеркалі, коли голишся, — а всі мої друзі з тієї самої глини, що й я. І ось їду я до Сьюдад-Реаля на партійні збори — тепер, після смерті Франко, їх проводити вільно, — і ми кажемо один на одного «товариш», і водночас трохи побоюємось один одного, бо кожен знає кожного як самого себе. Ми обмінюємося цитатами з Маркса й Леніна, немов паролем, таким собі доказом того, що нам можна вірити, і ніколи не говоримо про ті сумніви, які обсідають нас безсонними ночами. До вас мене привернуло те, що ви, як я думав, не знаєте сумнівів. Привернула, сказати б, своєрідна заздрість.
— Як ви помилялися, Санчо! Мене повсякчас точать сумніви. Я не маю певності ні в чому, навіть в існуванні Бога, але сумніви — це не зрада, як начебто вважаєте ви, комуністи. Людині властиво сумніватися. О, я хочу вірити, що все воно — достеменна правда, і це моє бажання — єдине, чого я певен. І я хочу, щоб інші люди теж вірили — може, тоді частка їхньої віри передасться й мені. Ось наш пекар, здається, таки вірить.
— Саме така віра, я гадав, властива й вам.
— Ні, ні, Санчо, тоді я, мабуть, міг би спалити свої книги й жити справжнім відлюдником, бо знав би, що все — достеменна правда. «Знав би»? Та ні, це, певне, було б жахливо. До речі, то ваш предок чи мій сказав: «Майте терпіння й тасуйте карти»?
— Ковбаски, отче?
— Сьогодні я, мабуть, обмежуся сиром. Ковбаса — для міцніших людей.
— Ну, то й я сьогодні наполяжу на сир.
— Відкоркуємо ще пляшку?
— А чого ж…
По другій пляшці, коли вже перейшло далеко за полудень, Санчо сказав:
— Я мушу зізнатися вам у дечому, отче. Але це буде не сповідь. Я хочу попросити прощення не в тієї вашої чи моєї міфічної істоти там у високості, а тільки у вас. — Він на хвилю замислився, похмуро втупившись у свою склянку. — Якби я не приїхав і не забрав вас, що могло б статися?