— Ласкаво прошу, монсеньйоре, до моєї господи.
— Та ні, ні! — вигукнув молодий священик. — Не цей.
Сеньйор Дієго спершу повів руками в бік отця Кіхота, а тоді вже й звернув на нього погляд.
— Даруйте мені, — сказав він. — Очі вже не ті, що колись. Погано бачать, зовсім погано. Допіру вранці обходили ми виноградник, з оцим моїм онуком, то щоразу бур’яни помічав він, а не я. Сідайте, прошу, сідайте обидва, зараз я принесу вам вина і чогось попоїсти.
— Вони їдуть в Осеру, до трапістів.
— Трапісти — добрі люди, але вино в них, як на мене, не таке добре, а щодо отого їхнього лікеру… Неодмінно візьміть для них ящик мого вина, ну й для себе, звісно. Мені ще ніколи не випадало пригощати під цією смоквою монсеньйора.
— Ви теж сідайте, сеньйоре Дієго, — озвався молодий священик, — а я принесу вина та шинки.
— Білого й червоного… та кухлики для нас усіх. Ми тут влаштуємо собі краще свято, ніж в отих мексіканців. — Коли священик відійшов і вже не міг його почути, старий сказав — Якби ж то всі тутешні панотці були такі, як мій онук… Я міг би довірити йому навіть виноградник. Шкода, що він вирішав стати священиком. То його мати з пуття збила. Мій син нізащо б цього не дозволив. Коли б він був живий… Ото подивився я сьогодні, як Хосе висмикує бур’яни, а я їх не бачу, та й подумав: час уже на спочинок і мені, і виноградникові.
— А парафія вашого онука тут? — спитав отець Кіхот.
— Аби ж то! Ні, він живе тепер за сорок кілометрів звідси. Тутешні панотці вирядили його з цієї парафії. Він був їм як більмо на оці. А біднота його любила, бо він ніколи не брав грошей за відхідну, як хтось помре. Проказати відхідну — це ж суща дурниця! Пробурмотів ото кілька слів — і прав тисячу песет. Отож панотці зібралися й написали єпископові, і хоч декотрі добрі мексіканці стояли за Хосе, його звідси забрали. Якби ви побули тут трохи довше, то самі б усе зрозуміли, побачили б, які жадібні ті священики до грошей, що їх навезли мексіканці в наш злиденний край.
— Мексіканці, мексіканці… Та хто вони, ті мексіканці?
Молодий священик приніс під смокву тацю, на якій були тарілки з шинкою, чотири чималі череп’яні кухлики та пляшки червоного й білого вина. Він налив усім у кухлики.
— Почніть з білого, — припросив він. — І будьте як удома. Ми з сеньйором Дієго поснідали ще перед тим, як прийшов той мексіканець. А ви їжте шинку — добра шинка, домашнього виробу. У трапістів вам такої не подадуть.
— А оті мексіканці… поясніть, будь ласка, отче.
— Ну, їдуть вони сюди, ставлять пишні будинки, от і розбещують священиків своїми статками. Думають собі, ніби за гроші можуть купити навіть Пресвяту Діву. Ет, не варто про них говорити. Є приємніші теми для розмови.
— І все-таки хто вони, ті мексіканці?
— Ну, є серед них і добрі люди, я не заперечую. Чимало добрих людей, а проте… Може, я просто цього не розумію. Надто багато в них грошей, і надто давно вони виїхали.
— Звідки виїхали? З Мексіки?
— Та ні, з Галісії. Ви не їсте шинки, монсеньйоре. Зробіть ласку…
— Я дуже радий, — промовив сеньйор Дієго, — пригощати під цією смоквою монсеньйора… монсеньйора…
— Кіхота, — підказав мер.
— Кіхота? Але ж, звісно, не…
— Його недостойного нащадка, — докинув отець Кіхот.
— А ваш друг?
— Щодо мене, — сказав мер, — то не можу твердити, ніби я прямий нащадок Санчо Панси. Хіба що прізвище маю таке саме, як і в того Санчо, оце і все. Та можу вас запевнити, що ми з монсеньйором Кіхотом теж зазнали цікавих пригод. Хай навіть їх годі порівнювати…
— Це дуже добре вино, — мовив сеньйор Дієго, — але йди-но ти, Хосе, і принеси з другого барила ліворуч… ти знаєш, із котрого… бо монсеньйора Кіхота і його друга Санчо Пансу годиться частувати тільки щонайкращим вином. І тільки щонайкращого ми вип’ємо за те, щоб усім тутешнім панотцям горіти в пеклі. — А коли отець Хосе пішов, старий додав з глибоким сумом у голосі: — Ніколи й подумати не міг, що мій онук стане священиком…
Отець Кіхот побачив в очах у нього сльози.
— Ні, я зовсім не гуджу всіх священиків підряд, монсеньйоре, хіба ж так можна? Ми маємо доброго папу, але уявляю собі, що то для нього за мука, якщо йому доводиться кожного дня під час меси пити таке саме поганюще вино, яке купує панотець, що заступив тут Хосе.
— У церкві береш до рота тільки краплину, — сказав отець Кіхот, — і смаку майже не відчуваєш. Та й не гірше ж воно за оте, що його подають по ресторанах у пляшках з барвистими етикетками.