— Оце таки ваша правда, монсеньйоре. Атож, до мене сюди щотижня приїздять усякі дурисвіти, щоб купити мого вина, змішати його з якимсь іншим, а потім продавати в пляшках. Вони називають свою суміш «Ріоха» й понастромляли щитів з цією назвою по всіх дорогах Іспанії, а бідолашні іноземці, які нічого не тямлять у вині, ловляться на їхній гачок.
— А як ви відрізняєте дурисвіта від чесної людини?
— Це видно з того, хто скільки купує, та ще з того, що вони здебільшого навіть не просять налити склянку покуштувати. — І старий додав: — От якби Хосе був одружений і мав сина! Я почав навчати Хосе роботи на винограднику, коли йому було шість років, і тепер він знає майже стільки ж, скільки і я, а очі в нього бачать куди краще. Скоро він міг би вже навчати свого сина.
— А чом би вам не найняти доброго управителя, сеньйоре Дієго? — спитав мер.
— Це нерозумне запитання, сеньйоре Санчо… його міг би поставити хіба що якийсь комуніст.
— А я і є комуніст.
— То ви мені пробачите, я не маю нічого проти комуністів, коли вони при своєму ділі, але на винограднику для них діла нема. Ви, комуністи, коли хочете, насаджайте управителів на всі цементні заводи в Іспанії. Насаджайте управителів на цегельні, на зброярні, на газ, на електрику — але на винограднику управителя не треба.
— Чому, сеньйоре Дієго?
— Виноградна лоза — жива, як ото квітка чи пташка. Вона не є витвором рук людських, людина може тільки допомогти їй жити… чи вмерти, — додав сеньйор Дієго в глибокій зажурі, і обличчя його стало непроникним. Старий немовби сховав його від усіх, як ховають книжку, коли не хочуть читати її далі.
— А оце — найкраще з найкращих вин, — промовив отець Хосе (ніхто й не помітив, як він підійшов) і почав наливати з великого глека в кухлики.
— Ти певен, що наточив із того барила, з якого я казав? — запитав сеньйор Дієго.
— Та звісно. З другого ліворуч.
— Тоді ми можемо випити за те, щоб тутешні панотці горіли в пеклі.
— А може… чогось мене спрага мучить… то, може, дозволите мені випити трохи цього чудового вина ще перед тим, як ми дійдемо згоди щодо тосту?
— Ну певне ж, монсеньйоре. Та й усі випиймо спершу за щось інше. Скажімо, за святого отця?
— За святого отця та його задуми, — трохи підправив тост отець Кіхот. — О, це справді незрівнянне вино, сеньйоре Дієго. Мушу визнати, що нашому кооперативу в Тобосо до вас годі братися, хоча й наше вино добре. Але це вино не просто добре — воно прекрасне.
— Я помітив, — сказав сеньйор Дієго, — що ваш друг не приєднався до тосту. Та, певне ж, навіть комуністові не гріх випити за задуми святого отця?
— А ви б випили за задуми Сталіна? — запитав мер. — Задумів людини не знає ніхто, отож і пити за них не випадає. Ви думаєте, предок монсеньйора справді уособлював собою іспанське рицарство? Атож, задум його, може, й був саме такий, але всі ми обертаємо наші задуми на лихі пародії. — У голосі його бриніли туга й жаль, і отець Кіхот був неабияк здивований. Він звик бачити мера войовничим, хай би це навіть являло собою тільки вияв самозахисту, — але жаль був видимим проявом розпачу, капітуляції, а може, навіть і переміни. І отцеві Кіхоту вперше подумалось: «Де ж то вони закінчаться, ці наші мандри?»
Сеньйор Дієго сказав онукові:
— Поясни їм, хто ті мексіканці. Я думав, про них знає вся Іспанія.
— Ні, ми в Тобосо нічого про них не чули.
— Ці люди, — почав отець Хосе, — справді прибули з Мексіки, але всі вони родом звідси. Виїхали з Галісії, аби врятуватися від злиднів, і таки врятувались. Хотіли нажити грошей — і таки нажили, а тепер повернулися сюди витрачати їх. Вони дають гроші місцевим священикам і думають, ніби дають на церкву. А священиків пойняла жадоба — вони деруть і з бідних, і з багатих, користуючись їхньою легковірністю. Вони ще гірші, ніж самі ті мексіканці. Може, дехто з мексіканців і справді вірить, ніби можна купити собі місце в раю. Але хто в цьому винен? Священики ж бо знають, що це не так, а проте торгують Пресвятою Дівою. Вам треба б побачити оте свято, яке вони влаштовують сьогодні в сусідньому містечку. Тамтешній священик виставляє Пресвяту Діву на торги. Чотири мексіканці, які найбільше заплатять, дістануть право нести її у процесії.
— Не може такого бути! — вигукнув отець Кіхот.
— Поїдьте туди й побачите самі.
Отець Кіхот поставив свій кухлик на стіл і сказав:
— Треба їхати, Санчо.
— Процесія ще не почалася. Спершу допийте вино, — заспокоїв його сеньйор Дієго.