— Пробачте, сеньйоре Дієго, але я втратив смак навіть до вашого пречудового вина. Ви нагадали мені про мій обов’язок: «Поїдьте — і побачите самі».
— А що ж ви зможете вдіяти, монсеньйоре? Сам єпископ їх підтримує.
Отець Кіхот згадав, як він одного разу висловився на адресу свого єпископа, але переборов спокусу повторити ті слова тепер; зате йому аж язик свербів процитувати свого предка: «А для короля я маю під плащем велику долю».
— Дякую вам за вашу щедру гостинність, сеньйоре Дієго, — сказав він, — але я мушу їхати. Ви зі мною, Санчо?
— Та я б волів ще попити вина сеньйора Дієго, але не можу відпустити вас самого.
— Мабуть, за таких обставин буде краще, як я поїду на Росінанті сам, а потім повернуся сюди по вас. Ідеться-бо про честь церкви, отож вам не варто…
— Отче, ми з вами вже довгенько мандруємо разом дорогами, то не годиться нам розлучатись і тепер.
Сеньйор Дієго сказав онукові:
— Хосе, постав їм у машину два ящика найкращого вина. Я довіку не забуду, як мені випало приймати під цією смоквою, хай і недовго, нащадка великого Дон Кіхота.
Вони зрозуміли, що під’їжджають до містечка, коли почали випереджати дедалі більше селян, які йшли дорогою на свято. Містечко виявилося зовсім невеличким, навряд чи більшим за звичайне село, і вони ще здаля побачили на пагорбі церкву. Проїхали повз банк — Banco Ispano-Americano[45], — що стояв зачинений, так само як і всі крамнички.
— Такий великий банк у такому малому містечку, — зауважив мер, і майже одразу по тому вони поминули ще п’ять банків. — Мексіканські грошенята, — додав він.
— Бувають хвилини, — озвавсь отець Кіхот, — коли мені хочеться назвати вас compañero[46], але ще не час, не час.
— Що ви думаєте робити, отче?
— Не знаю. Я боюся, Санчо.
— Боїтеся їх?
— Ні, ні, себе боюся.
— Чому ви зупиняєтесь?
— Дайте мені мій нагрудник. Він позад вас, біля шиби. І мій комір там.
Отець Кіхот вийшов з машини і став надівати нагрудник та комір. Коло нього одразу ж зібралася купка цікавих, і він почував себе актором, що одягається в своїй убиральні перед очима друзів.
— Ми йдемо на бій, Санчо. Мені потрібен мій обладунок. Хай навіть він такий же безглуздий, як шолом Мамбріно. — Він знову сів за кермо Росінанта і сказав: — Тепер я почуваюся готовим до бою.
Перед церквою з’юрмилося чоловік із сто. Здебільшого то були бідняки, що боязко розступалися, пропускаючи отця Кіхота й Санчо на кращі місця біля входу, де окремою групою стояли добре вдягнені чоловіки й жінки — певно, комерсанти чи службовці банків. Ідучи туди між бідняками, Отець Кіхот спитав одного:
— Що тут діється?
— Торги вже скінчилися, монсеньйоре. Зараз винесуть із церкви Пресвяту Діву.
А ще один докинув:
— Сьогодні вони були багатші, ніж торік. Ви б побачили, які там гроші платили!
— А почали з тисячі песет.
— Зате останній виклав сорок тисяч.
— Та ні, тридцять.
— То передостанній тридцять… Хто б міг подумати, що в Галісії є стільки грошей!
— Ну й що останній? — спитав отець Кіхот. — Що йому дісталося?
Хтось із натовпу засміявся і плюнув на землю.
— Спасіння за гріхи. Та ще й задешево.
— Не слухайте його, монсеньйоре. Він збиткує з усього святого. А той, що переважив, по справедливості здобув найкраще місце серед тих, хто понесе Пресвяту Діву. Охочих було ого скільки!
— Що означає «найкраще місце»?
— На чолі з правого боку.
— Торік, — знов озвався той насмішник, — було всього чотири носії. А цього року панотець звелів зробити більші ноші, і тепер їх буде шість.
— Ті, що триматимуть іззаду, заплатили тільки по п’ятнадцять тисяч.
— Мабуть, у них гріхів менше. А на той рік, побачите, буде вже вісім носіїв.
Отець Кіхот пробрався ближче до церкви. Раптом його смикнув за рукав якийсь чоловік. Він тримав на долоні дві п’ятдесятипесетові монети.
— Монсеньйоре, чи не дасте мені сто песет одним папірцем?
— Навіщо?
— Хочу пожертвувати Пресвятій Діві.
У церкві заспівали гімн, і отець Кіхот відчув, як увесь натовп очікувально напружився.
— А що, хіба монет Пресвята Діва не бере? — спитав він.
Через плечі людей він побачив прикрашену вінцем голову, що погойдувалася з боку в бік, і разом з усім натовпом перехрестився. Чоловік поруч нього впустив свої монети додолу й тепер, зігнувшись, намагався намацати їх. Між головами передніх отець Кіхот угледів одного з носіїв. То був уже знайомий йому ділок у смугастій краватці. Потім натовп розступився, даючи дорогу процесії, і перед отцем Кіхотом на мить постала вся статуя.