Він не міг збагнути того, що побачив. І вразив його не звичний вигляд статуї з гіпсовим обличчям та безвиразними блакитними очима, а те, що вся вона була вбрана у папір. Якийсь чоловік відштовхнув отця Кіхота й, вимахуючи стопесетовим папірцем, подався до статуї. Носії зупинились і дали йому час пришпилити свій папірець до шат Пресвятої Діви. Та самих шат було й не видно за паперовими грішми, поначіплюваними на статую: стопесетові, тисячопесетові банкноти, одна п’ятисотфранкова, а під самим серцем Богородиці — стодоларова. Між отцем Кіхотом і статуєю лишався тільки священик та хмарки ладану з кадила. Отець Кіхот дивився на увінчану голову, на склянисті очі, схожі на очі мертвої і забутої жінки, якій ніхто не потурбувався навіть склепити повіки, і думав: «Невже задля цього вона бачила, як конав у муках її син? Щоб тепер збирати гроші? Щоб збагачувати якогось священика?..»
До нього долинув голос мера — отець Кіхот зовсім забув, що той стоїть поруч.
— Ходімо звідси, отче.
— Ні, Санчо.
— Не робіть дурниць.
— Ти ба, ви говорите зі мною майже так, як той, давній Санчо. Тож і я відповім вам словами мого предка, коли він побачив велетнів, а ви казали, ніби то вітряки. «Якщо ти злякався, то їдь звідси і молися».
Отець Кіхот ступив два кроки вперед, став перед священиком, що гойдав своїм кадилом, і промовив:
— Це блюзнірство!
— Блюзнірство? — перепитав священик. Потім побачив комір отця Кіхота, ліловий нагрудник і додав: — …монсеньйоре.
— Так. Блюзнірство. Якщо ви знаєте, що означає це слово.
— Про що ви говорите, монсеньйоре? У нас сьогодні свято. Храмове свято. З благословення єпископа.
— Якого єпископа? Жоден єпископ не дозволив би…
Його перебив носій у строкатій краватці.
— Цей чоловік — шахрай, отче. Я вже бачив його сьогодні. Тоді на ньому не було ні коміра, ні pechera, і він купував вино у того безбожника Дієго.
— Ви висловили своє обурення, отче, — сказав мер. — Ходімо звідси.
— Покличте жандармів! — гукнув мексіканець до натовпу.
— Та ви… ви… — почав був отець Кіхот, але від гніву йому забракло потрібного слова. — Поставте Пресвяту Діву! Як ви смієте, — сказав він священикові, — отак убирати її в гроші? Краще б уже несли її вулицею голу!
— Приведіть же хто-небудь жандармів! — знову крикнув до натовпу той мексіканець, але видовище було надто цікаве, тож ніхто й не ворухнувся.
Якийсь вільнодумець вигукнув:
— Спитайте його, на що підуть ці гроші!
— Бога ради, ходімо, отче!
— Рушайте далі, — промовив священик до носіїв.
— Тільки через мій труп, — заявив отець Кіхот.
— Та хто ви такий? Яке ви маєте право втручатись у наше свято? Як вас звуть?
Отець Кіхот завагався. Він терпіти не міг користатись із свого титулу, що на нього, як вважав сам, не мав достатніх прав. Проте любов до жінки, чий образ підносився над ним, узяла гору над нерішучістю.
— Я монсеньйор Кіхот із Тобосо, — твердо промовив він.
— Бреше, — сказав мексіканець.
— Так чи так, а ви не маєте в цій єпархії ніяких прав.
— Як і кожний' католик, я маю право боротися з блюзнірством.
— Спитайте ж його на що підуть ці гроші! — знову викрикнув з натовпу той самий голос, і хоч він видався отцеві Кіхоту надто зухвалим, одначе вибирати собі спільників людині не завжди вільно. І отець Кіхот ступив крок уперед.
— Отак! Уріжте йому! Він же всього-на-всього піп. А в нас тепер республіка.
— Кличте жандармів! Цей тип — комуніст! — То й далі репетував мексіканець.
Священик махнув кадилом між статуєю і отцем Кіхотом, так наче сподівався, що дим змусить того відступити, і кадило вдарило отця Кіхота по голові. Струминка крові поповзла в нього по скроні, обминаючи праве око.
— Отче, ходімо ж бо! — умовляв його мер.
Отець Кіхот відштовхнув священика вбік. Тоді зірвав з грудей статуї стодоларову банкноту, роздерши і її, і покривало. З другого боку був пришпилений п’ятсотфранковий папірець. Цей одірвався легко, і отець Кіхот кинув його під ноги. А тоді взявся смикати стопесетові купюри, вони рвалися на клапті, і він зібгав їх у жмуток і пожбурив у натовп. Вільнодумець вигукнув «Ура»!», його підтримали ще три-чотири голоси. Мексіканець опустив долі свій край нош, і вся споруда похилилась набік, а вінець у Пресвятої Діви зсунувся, наче в п’яної, на ліве око. Уся вага перемістилася на іншого мексіканця, той не втримав нош, і Пресвята Діва загриміла на землю. Це вже скидалося на кінець якоїсь оргії. Вільнодумець на чолі купки охочих кинувся рятувати вцілілі банкноти, і між ними й носіями зчинилась бійка.