Мер схопив отця Кіхота за плече й виштовхав з натовпу. Це помітив тільки мексіканець у смугастій краватці й, перекриваючи загальний галас, загорлав:
— Злодій! Безбожник! Шахрай! — А тоді звів дух і додав: — Комуніст!
— Досить з вас на сьогодні, — сказав мер отцеві Кіхоту.
— Куди ви мене тягнете?.. Ой, перепрошую. Чогось я погано тямлю… — Отець Кіхот торкнувся рукою голови й побачив кров. — Мене хтось ударив?
— Безкровних революцій не буває.
— Я ж зовсім не думав… — Збитий з тями отець Кіхот дав мерові одвести себе до того місця, де на них чекав Росінант. — Трохи паморочиться в голові, — сказав він. — Не знаю чому.
Мер озирнувся й побачив, що той мексіканець полишив бійку і, розмахуючи руками, щось говорить священикові.
— Хутчій залазьте в машину, — сказав мер, — треба тікати.
— Та не сюди ж. Я маю вести Росінанта.
— Ви не можете вести машину. Вас виведено з ладу.
— Але ж він не любить чужої руки.
— Моя рука йому вже не чужа. Хто, як не я, пригнав його назад у Тобосо, щоб вирятувати вас?
— Тільки не перенапружуйте його, будь ласка. Він же старенький.
— Він ще досить молоденький, щоб бігати сто кілометрів на годину.
Отець Кіхот поступився без дальших заперечень. Він знеможено відхилився на сидінні, наскільки давали змогу розміри Росінанта. Гнів завжди виснажував його, та ще дужче — думки, які приходили по тому.
— О Боже, Боже, — мовив він. — Що скаже єпископ, як дізнається?
— Напевне дізнається. Та мене куди більше турбує, щó скажуть жандарми… і що зроблять.
Стрілка спідометра підійшла до ста.
— Ви ж спричинили бунт. Це найтяжчий із злочинів, які ви скоїли останнім часом. Нам треба шукати якийсь сховок, — сказав мер, а тоді додав: — Я, звісно, волів би, щоб це була Португалія, але й монастир в Осері краще, ніж нічого.
Більш як півгодини вони їхали мовчки, і аж тоді мер озвався знов:
— Ви не спите?
— Ні.
— Чогось ви такий мовчазний, це на вас не схоже.
— Мене мучить один неспростовний прояв закону природи. Дуже хочеться полегшитись.
— А ще півгодини не потерпите? Ми б якраз доїхали до монастиря.
— Боюся, що ні.
Мер знехотя зупинив Росінанта край поля, де стояло щось подібне до стародавнього кельтського хреста. Поки отець Кіхот полегшувався, мер намагався прочитати майже стертий часом напис на хресті.
— Отак воно краще. Тепер я знову можу говорити, — сказав отець Кіхот, повернувшись до машини.
— Дуже дивно, — мовив мер. — Ви помітили в полі отой старий хрест?
— Еге ж.
— То він не такий уже старий, як здається. На ньому дата — тисяча дев’ятсот двадцять восьмий рік, і поставлено його на пам’ять про якогось шкільного інспектора. Але чому тут? І чому пам’яті шкільного інспектора?
— Може, він тут загинув. Скажімо, в автомобільній катастрофі.
— А може, й від рук жандармів, — додав мер і позирнув у дзеркало заднього огляду.
Але дорога позад них була безлюдна.
Розділ четвертий
Як монсеньйор Кіхот возз’єднався зі своїм предком
Величезна сіра споруда Осерського монастиря майже самотньо простяглась в одному з видолинків між Галісійськими пагорбами. А те, що звалося власне Осера, являло собою лише невеличку крамницю та бар біля самого входу до монастирської садиби. Різьблений кам’яний фасад, зведений у шістнадцятому столітті, приховував будівлі дванадцятого століття: величні, метрів із двадцять завширшки, сходи, якими міг би піднятися пліч-о-пліч цілий загін, вели до галерей навколо головного двору, де над аркадами містилися кімнати для гостей. Протягом дня тут можна було почути хіба що стукіт молотків — то з півдесятка робітників силкувалися бодай подекуди підновити будівлі, що за сім століть чимало потерпіли від руйнівної дії часу. Вряди-годи промайне постать у білому одінні, вочевидь поспішаючи в якійсь поважній справі, а в темних закутках непорушно застигли дерев’яні статуї пап і рицарів, чий орден заснував цей монастир. Коли сутеніло, вони немовби оживали, як ото оживають у пам’яті сумні спомини. І мимоволі виникало враження, ніби ти потрапив на якийсь давно покинутий острів, що його лише недавно запосіла купка шукачів пригод і тепер намагається побудувати свій дім на руїнах колишньої цивілізації.