Двері церкви, що виходили на невеличкий майдан перед монастирем, звичайно стояли зачинені — їх відчиняли тільки в години, призначені для загального відвідування, а також на час недільної меси; що ж до самих ченців, то вони мали свої сходи, що вели з галереї, де кімнати для гостей, униз до великого, як у соборі, нефа. І тільки в години загального доступу чи коли приїздили гості, серед цього древнього каміння звучали людські голоси, так наче прибув прогулянковий катер і висадив на берег групу туристів.
Отець Леопольдо чудово розумів, що зготував для гостя препоганий обід. Він не тішив себе ілюзіями щодо своїх куховарських здібностей, але його брати-трапісти були звичні й до гіршого, та й, власне, не мали причин нарікати, бо кожен з них, коли наставала черга, мусив братися до цього діла, і в кого виходило краще, а в кого й гірше. І все ж таки більшість гостей напевне звикли до ліпшого столу, тож отець Леопольдо, згадуючи, який обід він подав того дня, почував себе геть нещасним, тим більше, що справді шанував єдиного на той час монастирського гостя — професора іспаністики Пілбійма з американського університету Нотр-Дам. А професор, судячи з прибраних зі столу тарілок, з’їв заледве дві ложки супу, та й рибу лишив майже незайману. Коли ті тарілки принесли назад до кухні, брат мирянин[47], що допомагав готувати обід, промовисто звів брови й підморгнув отцеві Леопольдо. Там, де дано обітницю мовчання, на мигах можна сказати те саме, що й словами, а в монастирі ні з кого не брали обітниці відмовитись від будь-якого спілкування між собою, за винятком словесного.
Отець Леопольдо був радий, коли нарешті зміг залишити кухню і податися до бібліотеки. Він сподівався знайти там професора й перепросити за невдатний обід. З гістьми розмовляти дозволялось, і отець Леопольдо був певен, що професор Пілбійм зрозуміє і пробачить його неуважливість, наслідком якої і стали пересолені страви. А замислився він тоді в кухні, як це часто з ним бувало, про Декарта. Присутність у монастирі професора Пілбійма, який уже вдруге завітав до Осери, вибила отця Леопольдо з одноманітної колії повсякдення і вкинула в неспокійну царину, в світ інтелектуальних роздумів. Професор Пілбійм був чи не найбільшим сучасним авторитетом з життя та діяльності Ігнатія Лойоли, а будь-яка інтелектуальна розмова, хай навіть і на таку малопривабливу тему, як життя єзуїтського святого, була для отця Леопольдо наче пожива для зголоднілого. Ця обставина мала й свій небезпечний бік. У монастирі нерідко гостювали вельми побожні молоді люди, що забрали собі в голову, ніби їхнє покликання — жити життям трапістів. Вони завжди дратували отця Леопольдо своїм неуцтвом і перебільшеним схилянням перед тією великою жертвою, яку він нібито приніс, давши обітницю мовчання. Ними рухало романтичне прагнення покласти на вівтар і свої життя. А він прийшов сюди тільки задля того, щоб знайти бодай хиткий душевний спокій.
Професора в бібліотеці не було, тож отець Леопольдо сів і знову задумався про Декарта. Саме Декарт привів його від скептицизму до релігії, майже так само, як свого часу привів у лоно церкви шведську королеву. Декарт, певна річ, ніколи не пересолив би суп і не пересмажив рибу. Декарт був людина практичної вдачі: майстрував окуляри, щоб допомогти людям, які втрачали зір, придумав для калік крісло на колесах. Замолоду отець Леопольдо і в гадці не мав стати священиком. Він прикипів душею до Декарта, зовсім не підозрюючи, куди це може його завести. У пошуках абсолютної істини він, за прикладом учителя, брав усе під сумнів і кінець кінцем, як і Декарт, прийшов до того, що здавалось йому найближчим до істини. Але тоді ж таки він зробив стрибок, куди більший, ніж Декарт, — стрибок у безмовний світ Осери. Він не почував себе нещасним у монастирі — хіба тільки сьогодні, через оті суп і рибу, — та все ж радів нагоді поговорити з розумною людиною, хай навіть про святого Ігнатія, а не про Декарта.
Професора Пілбійма все не було, і отець Леопольдо пройшов галереєю й спустився до великої церкви, де на той час не мало бути нікого, бо надвірні двері стояли зачинені. У години, коли до церкви не пускали туристів, навіть у неділю, там здебільшого було безлюдно, так що отець Леопольдо почував себе в ній наче в рідному домі, куди не вільно заходити чужим. Там він міг молитись як собі хотів і часто молився за Декарта, а іноді навіть і самому Декартові.
У церкві панував присмерк, і, ввійшовши туди крізь монастирські двері, отець Леопольдо в першу мить не впізнав, хто то стоїть віддалік, розглядаючи на стіні досить кумедне зображення голого чоловіка серед тернику. Потім невідомий заговорив з американським акцентом — то був професор Пілбійм.
47
Член релігійного товариства при монастирі, що не належить до ордену як такого й має право жити своїм домом і одружуватись.