— Я знаю, ви не дуже шануєте святого Ігнатія, — сказав він, — але принаймні погодьтеся, що він був добрим воїном, а добрий воїн мав би знайти раціональніші способи заподіяти собі страждання, ніж кидатися в терни.
Отець Леопольдо облишив думку помолитись на самоті, та й, у кожному разі, нагода поговорити вабила його більше.
— Я не певен, — сказав він, — що святий Ігнатій надто переймався проблемою раціонального. І воїн може бути великим романтиком. Тим-то, гадаю, він і став національним героєм. Усі іспанці — романтики, отож ми й приймаємо часом вітряки за велетнів.
— Вітряки?
— Ви ж знаєте, що один з наших видатних сучасних філософів порівняв святого Ігнатія з Дон Кіхотом. Вони мали багато спільного.
— Я не перечитував Сервантеса від дитячих літ. Він здається мені надто великим фантазером. Я не маю часу на вигадки, мене цікавлять факти. Якби пощастило розкопати бодай один невідомий досі документ про святого Ігнатія, я помер би щасливою людиною.
— Факт і вигадка — їх не завжди легко розрізнити. І ви як католик…
— Боюся, отче, що католик я переважно на папері. Просто не завдав собі клопоту поміняти ярлика, з яким з’явився на світ. Ну й, звісно, моє католицтво допомагає мені в дослідженнях, відчиняючи переді мною потрібні двері. А от ви, отче Леопольдо, вивчаєте Декарта. Як я розумію, це навряд чи відчиняє перед вами багато дверей. Що привело вас у цей монастир?
— Гадаю, Декарт привів мене до того, до чого прийшов і сам, — до віри. Що ж до факту чи вигадки, то, зрештою, між ними годі провести чітку грань — доводиться просто вибирати.
— Але стати трапістом…
— Я думаю, професоре, ви знаєте, що коли маєш стрибати, безпечніше стрибнути в глибоку воду.
— І вас ніколи не бере жаль?..
— Професоре, завжди є чимало такого, за чим можна жаліти. Жалі — невід’ємна частина нашого життя. Від них не сховаєшся навіть у монастирі дванадцятого століття. А ви можете уникнути їх у своєму університеті?
— Ні, але я давно вже розважив, що я не з тих, хто стрибає.
То були необачні слова, бо в цю ж мить професор аж підскочив від лункого виляску, що розлігся надворі, потім пролунали ще два такі самі виляски, а за ними — тріск.
— Шина лопнула! — вигукнув професор. — Боюся, там сталась аварія.
— То не шина, — сказав отець Леопольдо. — То були постріли. — І кинувся до сходів нагору, гукнувши через плече: — Ті двері замкнені! Йдіть за мною!
Він швидко, як тільки давало змогу довге одіння, пробіг галереєю, де були кімнати для гостей, і, насилу зводячи дух, вискочив на горішню площадку великих парадних сходів. Професор не відставав від нього.
— Знайдіть отця Енріке. Хай відчинить надвірні двері церкви. Якщо там хтось потерпів, ми не втягнемо його цими сходами.
Отець Франціско, що торгував у крамничці біля входу, покинув свої сувенірні листівки, чотки та пляшечки з лікером і вибіг надвір. Вигляд він мав наполоханий і, щоб не порушити обітниці мовчання, тільки старанно махав рукою, показуючи на двері церкви.
Під церквою, ввігнавшись у її стіну, стояв невеличкий «сеат». А із джипа, що рвучко загальмував поряд, вискочили два жандарми і з револьверами напоготові сторожко рушили до тієї машини. Якийсь чоловік із закривавленим обличчям марно силкувався відчинити дверці «сеата» зсередини. Він сердито гукнув до жандармів:
— Ідіть же допоможіть, ви, вбивці! Ми не маємо зброї.
— Вас поранено? — спитав отець Леопольдо.
— Та певне, що поранено. Але це пусте. Здається, вони вбили мого друга.
Жандарми сховали револьвери. Один з них сказав:
— Ми ж стріляли по шинах…
А другий пояснив:
— Нам дали наказ. Цих людей розшукують за підбурювання до бунту.
Отець Леопольдо крізь розбиту вітрову шибу поглянув на пасажира і вигукнув:
— Та це ж священик! — А ще за мить: — Монсеньйор!
— Атож, монсеньйор, — сердито підтвердив поранений незнайомець, — і коли б монсеньйорові не прикрутило дорогою відлити, ми б досі були вже в безпеці у вашому монастирі.
Жандарми нарешті спромоглися виламати дверці з боку пасажира.
— Він живий, — сказав один з них.
— Ні. Завдяки вам.
— Ви обидва заарештовані. Сідайте в джип, а ми витягнемо вашого приятеля.
Двері церкви розчахнулись, і з них вийшов професор Пілбійм.
Отець Леопольдо сказав:
— Вони обидва поранені. Не можна забирати їх у такому стані.