На щастя, на той дзвінок відповів отець Леопольдо. І він сказав:
— В Осері нікого не обходять політичні погляди людей. Він залишиться тут доти, доки одужає і зможе їхати.
Лікар дав отцю Кіхотові заспокійливе. Хворий заснув глибоким сном і прокинувсь аж о першій годині ночі. Прокинувсь — і не міг збагнути, де він. Спробував покликати: «Тересо!» — але ніхто не озвався. Звідкись долинали голоси — чоловічі голоси, — і йому спало на думку, що то отець Еррера і єпископ розмовляють про нього у вітальні. Отець Кіхот вибрався з-під укривал, встав, але ноги підігнулись, і він знов опустився на ліжко, а тоді, вже вимогливіше, гукнув Тересу.
До кімнати ввійшов мер, за ним отець Леопольдо. Професор Пілбійм лишився за порогом і спостерігав крізь відчинені двері.
— У вас щось болить, монсеньйоре? — спитав отець Леопольдо.
— Будь ласка, не називайте мене монсеньйором, докторе Гальван. Я ж тепер не можу навіть месу правити. Єпископ заборонив. Він би залюбки спалив і мої книги.
— Які книги?
— Мої улюблені. Святого Франціска Сальського, святого Августіна, сеньйориту Мартен із Лізйо. Думаю, він не довірить мені навіть святого апостола Іоана. — Отець Кіхот торкнувся рукою пов’язки на голові. — Я радий, що повернувся до Тобосо. Але боюся, саме в цю мить отець Еррера палить надворі мої книги.
— Заспокойтесь… отче… Ще день-два, і ви знову станете самим собою. А поки що треба полежати тихенько.
— Мені важко лежати тихенько, докторе. Стільки всякого в голові… і все поривається назовні… На вас білий халат… ви не збираєтесь мене різати, ні?
— Та ні ж бо, ні, — запевнив його отець Леопольдо. — Я тільки дам вам таблетку, щоб ви заснули.
— А, Санчо, і ви тут? Радий вас бачити. Ви таки доїхали додому. А як там Росінант?
— Дуже стомився. Відпочиває тепер у гаражі.
— Які ж ми з ним обидва старі. Я теж стомився.
Отець Кіхот без заперечень проковтнув таблетку і майже в ту ж мить заснув.
— Я посиджу біля нього, — сказав Санчо.
— І я з вами, — зголосився отець Леопольдо. — Однаково не засну після всього цього клопоту.
— Ну, а я піду ляжу на часинку, — сказав професор Пілбійм. — Ви знаєте, котра моя кімната. В разі чого збудите.
Десь близько третьої ранку отець Кіхот раптом заговорив, і обидва доглядальники прочнулися від неглибокого сну. Він промовив:
— Ваша превелебносте, може, ягня й здатне вмиротворити слона, але прошу вас, згадайте у своїх молитвах і про кіз.
— Це він уві сні чи марить? — спитав отець Леопольдо.
— Щось я ніби пригадую… — відказав Санчо.
— Ви не маєте права палити мої книги, ваша превелебносте. Благаю вас, хай смерть від меча, не від уколів шпилькою… — Якусь хвилю отець Кіхот мовчав, потім промовив: — Пускати вітри можна й музикально.
— Боюся, — прошепотів отець Леопольдо, — що він у далеко гіршому стані, ніж сказав нам лікар.
— Мамбріно… — почулося з ліжка. — Шолом Мамбріно… Дайте його сюди.
— Що то за шолом Мамбріно?
Санчо пояснив:
— Так називався цирульницький тазок, якого надівав на голову Дон Кіхот. Його предок, як він вважає.
— Професорові, я бачу, все це здається нісенітним.
— Нашому єпископові теж, та й я схильний думати, що так воно і є.
— Каюсь і благаю прощення за оту півлітрівку. Це мій тяжкий гріх проти Святого Духа.
— Про що це він?
— Надто довго було б пояснювати.
— Людина багато чого навчилася в тварин. Від лелек перейняла ідею клізми, від слонів — статеву здержливість, від коня — вірність…
— Це начебто із святого Франціска Сальського, — прошепотів отець Леопольдо.
— Ні. Гадаю, із Сервантеса, — виправив його професор Пілбійм, який щойно ввійшов до кімнати.
На якусь хвилю запала тиша.
— Знову заснув, — прошепотів отець Леопольдо. — Може, як прокинеться, стане трохи спокійніший.
— Коли він мовчить, це не завжди означає, що він спокійний, — сказав Санчо. — Часом його мовчанка свідчить про душевні муки.
Проте голос, що знову долинув з ліжка, був гучний і впевнений.
— Я не пропоную вам стати правителем, Санчо. Я пропоную вам царство.
— Заговоріть до нього, — порадив отець Леопольдо.
— Царство? — перепитав Санчо.
— Ходімо зі мною, і ви посядете царство.