— Я ніколи вас не покину, отче. Ми ж так довго мандруємо разом.
— У цьому підскакуванні й полягає любов. — Раптом отець Кіхот сів на ліжку й відкинув укривала. — Ви засудили мене, ваша превелебносте, заборонили правити месу, навіть у самотині. Це ганебний вирок. Я ж бо ні в чому не винен. І я повторюю вам у вічі ті слова, що їх сказав тоді докторові Гальвану: «Дери його в сутану, того єпископа»! — Він спустив ноги на підлогу, похитнувся, а тоді твердо став на рівні. — У цьому підскакуванні, — повторив він, — і полягає любов.
Він підійшов до дверей і якусь хвилю навпомацки шукав ручку. Потім обернувся і поглянув кудись крізь них трьох, так наче вони були скляні.
— Нема повітряних кульок, — промовив він з глибоким сумом у голосі. — Нема повітряних кульок…
— Ідіть за ним, — сказав отець Леопольдо мерові.
— А може, збудити його?
— Ні. Це небезпечно. Хай переживе свій сон до кінця.
Отець Кіхот повільно й обережно вийшов на галерею і рушив був до парадних сходів, та, певно, невиразний спомин про те, як його несли з церкви, змусив його спинитись. Він звернувся до одної з розфарбованих дерев’яних фігур — чи то папи, чи рицаря — і цілком свідомо запитав:
— Сюди йти до вашої церкви?
І, здавалося, дістав відповідь, бо повернув назад і, без жодного слова поминувши Санчо, подався просто до внутрішніх сходів. Санчо, отець Леопольдо і професор Пілбійм, скрадаючись, щоб не наполохати його, пішли вслід.
— А що, як він упаде зі сходів? — прошепотів мер.
— Збудити його ще небезпечніше.
Отець Кіхот привів їх у сутінь великої церкви, яку освітлював тільки щербатий місяць, пробиваючись крізь східне вікно. Він упевнено підійшов до вівтаря й почав проказувати давню латинську месу, але то була якась дивна, обкарнана її версія. Почав він одразу зі слів хору:
— Et introibo ad altare Dei, qui laetificat fuventutem meant[48].
— Він усвідомлює, що робить? — пошепки спитав професор Пілбійм.
— Це знає тільки Бог, — відповів отець Леопольдо.
Тим часом отець Кіхот швидко правив далі — пропустив послання апостолів, пропустив Євангеліє, так наче поспішав дістатися до моменту освячення дарів. «Боїться, щоб йому не перешкодив єпископ? — подумав мер. — Чи жандарми?» Навіть довгий перелік святих, від Петра до Даміана, пропустив.
— Коли побачить, що немає дискоса й чаші, він напевне прокинеться, — сказав отець Леопольдо.
Мер ступив кілька кроків до вівтаря. Він боявся, що в мить пробудження отець Кіхот може впасти, і хотів бути поруч, щоб підхопити його.
— …Хто за день перед тим, як Він прийняв муки, розломив хліб… — Отець Кіхот начебто не помічав, що на вівтарі немає ні гостії, ні дискоса. Він підніс догори порожні руки. — Hoc est enim corpus meum[49]. — А потім, і разу не спинившись і не затнувшись, проказав слова меси аж до освячення уявного вина в уявній чаші.
Коли дійшло до освячення, отець Леопольдо і професор звично вклякли на коліна. Мер і далі стояв: хотів бути напоготові, якщо отець Кіхот заточиться.
— Hoc est enim calix sanguinis mei[50]. — Порожні руки, здавалось, виліпили з повітря чашу.
— Що це? Сон! Маячіння? Потьмарення розуму? — прошепотів професор Пілбійм.
Мер ще на кілька кроків підступив до вівтаря. Він боявся урвати отця Кіхота. Поки той проказував латинські слова, він принаймні почувався щасливим у своєму сні.
За довгі роки, що минули від днів його юності в Саламанці, мер майже забув цю месу. Пам’ять зберегла лиш окремі ключові місця, які і в ті далекі часи знаходили відгук у його душі. Та й отець Кіхот начебто страждав на такі самі прогалини в пам’яті: як видно, багато років він проказував цю завчену колись месу майже механічно, і тепер йому пригадувалися тільки ті слова, які, мов нічники дитинства, освітлювали темну кімнату його звички.
Так він пригадав Pater noster, а потім пам’ять його перескочила на Agnus Dei[51].
— Agnus Dei qui tollis peccata mundi[52]… — Він замовк і покрутив головою.
На мить мерові здалося, що отець Кіхот прокидається від свого сну. А той зовсім тихо, так що його почув тільки мер, прошепотів:
— Агнець Божий… але ж кози, кози… — І відтак перейшов просто до молитви римського центуріона: — Господи, я не гідний того, щоб Ти вступив під покрівлю мою… скажи одне слово, і душа моя зцілиться…
Наближалася хвилина причащання.
— Ну, тепер уже, коли побачить, що причащатись нічим, неодмінно прочнеться, — зауважив професор.