— Хто знає, — відказав отець Леопольдо. А тоді додав: — І хто знає, чи прочнеться взагалі.
Кілька секунд отець Кіхот мовчав. Він стояв перед вівтарем і злегка похитувався. Мер ступив ще крок уперед, наготувавшись підхопити його, але отець Кіхот озвався знову.
— Corpus Domini nostri[53], — промовив він і, без тіні вагання взявши з невидимого дискоса невидиму гостію, поклав це ніщо собі на язик. Потім підняв невидиму чашу й нібито відпив з неї. Мер побачив, як сіпнувся в нього борлак, коли він проковтнув уявне вино.
Аж тепер отець Кіхот начебто усвідомив, що він у церкві не сам. Він зачудовано роззирнувся навколо. Як видно, шукав очима людей, що прийшли до причастя. Помітивши мера, який стояв за два-три кроки від нього, він узяв двома пальцями неіснуючу гостію, злегка спохмурнів, неначе його щось бентежило, а потім усміхнувся.
— Compañero, — мовив він, — стань на коліна, compañero. — А тоді, тримаючи перед себе «гостію», ступив три кроки вперед.
Мер укляк на коліна. «Все зроблю, — подумав він, — аби тільки він мав спокій. Все, що завгодно». Пальці отця Кіхота подалися ще ближче до його обличчя. Мер розтулив рота й відчув їх на своєму язиці замість облатки.
— У цьому підскакуванні… — мовив отець Кіхот. — У цьому підскакуванні… — І раптом ноги йому підітнулися. Мер ледве встиг підхопити його і обережно опустив долі.
— Compañero, — і собі сказав мер, — це я, Санчо. — А потім знов і знов марно мацав йому пульс, сподіваючись відчути, що серце отця Кіхота не перестало битися.
Перестарілий отець-розпорядник Феліпе, до чиїх обов’язків належало приймати гостей, сказав мерові, що отця Леопольдо він найімовірніше зможе знайти в бібліотеці. Була саме година, призначена для відвідувачів, і отець Феліпе вів безладну групу туристів по відкритих для загального огляду приміщеннях монастиря. Переважали в групі літні дами, що шанобливо дослухалися до кожного слова провідника; кілька чоловіків усім своїм знудженим виглядом показували, що прийшли сюди, аби тільки догодити своїм дружинам; а три юнаки, яким раз у раз доводилося нагадувати, що тут не можна курити, були видимо засмучені, бо двійко гарненьких дівчат із групи не звертали на них і найменшої уваги. Здавалося, дівчат анітрохи не вабили їхні чоловічі чари, зате дух безшлюбної самотності й глибока тиша, що панували в цих стародавніх стінах, збуджували їх, наче пікантні парфуми, і вони, мов заворожені, дивилися на табличку Claustura[54], яка раптом зупинила їх, неначе заборонний дорожній знак, — дивилися так, ніби за тими дверима було приховано набагато цікавіші й непристойніші таємниці, ніж усе, що могли запропонувати їм ці три супутники.
Один з юнаків шарпнув ручку дверей, але було замкнено. Щоб привернути до себе увагу, він гукнув:
— Слухайте, отче, а там що?
— Там спить один наш гість, ніяк не прокинеться.
«Спить вічним сном і вже ніколи не прокинеться», — подумав мер. То була кімната, де лежало тіло отця Кіхота. Мер постояв, проводжаючи очима групу туристів, що потяглася далі довгою галереєю, де були кімнати для гостей, а тоді повернув до бібліотеки. Там він застав професора й отця Леопольдо, які походжали сюди-туди й розмовляли.
— Знову ж таки — факт і вигадка, — говорив отець Леопольдо. — Ніхто не може провести між ними чіткої грані.
Мер втрутився в їхню розмову.
— Отче, я прийшов попрощатися.
— Ви можете побути тут ще якийсь час.
— Як я розумію, тіло отця Кіхота повезуть сьогодні до Тобосо. А мені, мабуть, краще податися до Португалії, я маю там друзів. Ви дозволите мені зателефонувати звідси? Я хочу викликати таксі, щоб доїхати до Оренсе, а там візьму напрокат машину.
Професор сказав:
— Я вас одвезу. Мені самому треба до Оренсе.
— Ви не хочете бути на похороні отця Кіхота? — спитав мера отець Леопольдо.
— Те, що роблять з тілом, не так уже й важить, хіба ні?
— Цілком християнська думка, — сказав отець Леопольдо.
— Крім того, — додав мер, — моя присутність напевне обурить єпископа, він же неодмінно приїде, якщо похорон буде в Тобосо.
— Атож, єпископа… Він уже дзвонив сьогодні зранку. Звелів суворо застерегти отця-ігумена, що отцеві Кіхоту заборонено правити месу, навіть для самого себе. Я повідомив його про нещасливі обставини, які не залишають сумніву, що його волю буде взято до уваги… цебто на майбутнє.
— А він на це що?
— Нічого, але мені почулося, ніби зітхнув з полегкістю.
— Чому ви сказали «на майбутнє»? Те, що ми бачили вночі, навряд чи можна назвати месою, — озвався професор Пілбійм.