— Ви певні цього? — спитав отець Леопольдо.
— Та звісно. Освячення ж не було.
— Знов-таки, ви певні?
— Звісно, що певен. Не було ні вина, ні гостії.
— Гадаю, Декарт сказав би обережніше: що не бачив ні хліба, ні вина.
— Але ж ви так само, як і я, знаєте, що ні хліба, ні вина не було.
— Я знаю так само, як і ви, — цебто так само мало, — атож, згоден. Але було очевидно, що сам отець Кіхот вірив у реальність і хліба, і вина. То хто мав рацію?
— Ми.
— Судити про це логічно дуже важко, професоре. Таки дуже важко.
— Ви хочете сказати, — спитав мер, — що, можливо, я справді причастився?
— Звісно, що причастились — у його уяві. А для вас це багато важить?
— Для мене — ні. Але боюся, що з погляду вашої церкви я аж ніяк не гідний причастя. Я комуніст. Людина, що не ходила на сповідь років тридцять, а то й більше. Ну, а скільки я накоїв усякого за ці тридцять років… Та, гадаю, деталі вам ні до чого.
— А може, монсеньйор Кіхот знав стан вашого духу краще, ніж ви самі. Ви ж були друзями, разом подорожували. Він сам заохочував вас прийняти гостію. Я виразно чув, як він сказав: «Стань на коліна, compañero».
— Та не було ж гостії, — уже вкрай роздратовано правив своєї професор, — хоч би що там сказав Декарт. Ви сперечаєтесь, аби тільки сперечатися. Ви хибно тлумачите Декарта.
— А ви вважаєте, що важче перетворити повітря на вино, ніж вино на кров? Чи можемо ми, з нашими обмеженими чуттями, розв’язати це питання? Ми стоїмо перед неосяжною таємницею.
— Я все-таки волію думати, що гостії не було, — сказав мер.
— Чому?
— Тому що замолоду я почасти вірив у Бога і трохи тієї сліпої віри збереглося й досі. А я боюся містики, та й надто старий, щоб міняти свої плани. Отож віддаю перевагу Марксові перед містикою, отче.
— Ви були добрим другом, і людина ви добра. Вам не потрібне моє благословення, а проте доведеться прийняти його. Такий уже в нас звичай — як ото посилати вітальні листівки на Різдво.
Поки професор збирався в дорогу, мер купив у отця Феліпе пляшечку лікеру та дві сувенірні листівки, тому що трапісти відмовились узяти в нього гроші за ночівлю і навіть за виклик лікаря. Він не хотів нічого нікому завдячувати, бо вдячність — це однаково що наручники, від яких може звільнити тільки той, хто надів їх на тебе. А він хотів уважати себе вільним, хоча й невиразно відчував, що десь дорогою з Тобосо втратив свою волю. «Людині властиво сумніватися», — сказав йому отець Кіхот, але засумніватися, подумав тепер мер, означає втратити волю діяти. Коли сумніваєшся, починаєш вагатись між тією чи тією дією. Але ж не сумніви привели Ньютона до відкриття закону тяжіння, а Маркса — до визначення майбуття капіталізму.
Мер пішов поглянути на знівеченого Росінанта. Його потішила думка, що отець Кіхот не побачив свого вірного товариша в такому стані: розбитого об стіну церкви, з гострими скалками вітрової шиби, одні дверці виламані й теліпаються на завісах, другі ввігнуті всередину, шини сіли, прострелені кулями жандармів, — Росінант не мав майбутнього, як не мав його тепер і отець Кіхот. Вони сконали за кілька годин один після одного — потрощений метал і розірваний мозок. І мер з якоюсь лютою впертістю обстоював цю подібність, силкуючись переконати самого себе, що людська істота — та сама машина. Але ж отець Кіхот любив свого Росінанта.
Пролунав сигнал, і мер, відвернувшись від Росінанта, пішов до машини професора Пілбійма. Коли він сів поруч, професор сказав:
— У отця Леопольдо якесь спотворене розуміння Декарта. Мабуть, в отій мовчанці, на яку вони себе прирекли, народжуються химерні погляди, наче гриби в темному льосі.
— Атож. Можливо.
Мер більш не озивався, аж поки приїхали до Оренсе, — в його мозку виникла цілком несподівана для нього думка. Чому ненависть до людини — навіть до такої, як Франко, — помирає разом із смертю тієї людини, а от любов… любов, яку він сам колись почав відчувати до отця Кіхота, здавалося, жила далі й зростала, дарма що вони розлучилися навіки й між ними навіки запала мовчанка. То як же довго може тривати ця його любов? — майже злякано запитував він себе. І до чого вона приведе?
Про автора
Грехем Грін (1904–1991) ще за життя ввійшов до сонму класиків літератури XX століття. 60 років активної письменницької праці, близько 30 книжок «великої прози» — романів, повістей, біографічних і автобіографічних творів, кілька збірників оповідань, численні публіцистичні й літературно-критичні есе, п’єси, дитячі книжки — такий творчий спадок всесвітньовідомого англійського письменника.