— Якісь клаптики непотрібних знань завжди прилипають до мозку, мов черепашки до днища човна. До речі, ви читали, що радянські космонавти побили рекорд з тривалості перебування у відкритому космосі?
— Чув щось таке вчора по радіо.
— Одначе за весь той час вони не здибали там жодного ангела.
— А ви читали, Санчо, про чорні діри в космосі?
— Я знаю, щó ви зараз скажете, отче. Але ж слово «діри» вжито тут лише в переносному значенні… Ще чарочку. І не бійтеся ніяких єпископів.
— Ваша горілка надихає мене надією.
— На що?
— Примарною надією, як по правді.
— Ну ж бо, кажіть. Якою надією?
— Я не можу вам сказати. Ви будете з мене сміятися. Може, колись іншим разом я розповім вам про цю свою надію. Якщо Господь Бог дасть мені на це час. І вам, звісно, також.
— Нам слід частіше зустрічатись, отче. Може, мені вдасться навернути вас у Марксову віру.
— Ви маєте щось із Маркса тут на полицях?
— Ну звісно.
— «Das Kapital»?[7]
— Еге ж. І «Капітал». Онде він. Я давно вже нічого з цього не читав. Сказати вам правду, там є чимало такого, що завжди здавалося мені… ну, далеким чи що… Приміром, усі оті цифрові викладки щодо промислової революції в Англії. Гадаю, і в Біблії вам трапляються нудні місця.
— Хвалити Бога, від нас не вимагають вивчати Книгу Чисел чи Второзаконня. Що ж до Євангелій, то це зовсім не нудна матерія.
— Знаєте, отче, ви нагадуєте мені вашого предка. Він так само вірив рицарським романам, які навіть за його часів були вже безнадійно застарілі…
— Я за все життя не прочитав жодного рицарського роману.
— Зате й далі читаєте оті свої старезні богословські книжки. Для вас вони те саме, що рицарські романи для вашого предка. Ви вірите їм не менше, ніж він вірив тим романам.
— Але ж голос церкви не підвладний часові, Санчо.
— Е ні, отче, ще й як підвладний. Ваш Другий Ватіканський собор визнав застарілим навіть святого апостола Іоана.
— Що за нісенітниця!
— Ви ж більше не проказуєте в кінці меси його слова: «Він у світі був, і світ через Нього постав, але світ не пізнав Його».
— Ну, я ж часом заглядаю до церкви наприкінці меси… аби побачити, чи там немає кого з моїх…
— Я й тепер проказую ці слова.
— Але не вголос. Єпископ не потерпів би такого. Ви достоту як ваш предок, що читав свої рицарські романи потайки, і ніхто, крім його небоги й лікаря, про це не знав, аж поки…
— Ну що за нісенітниці ви сьогодні мелете, Санчо!
— …аж поки він вирушив верхи на Росінанті здобувати рицарські звитяги у світі, що давно вже не вірив тим давнім казкам.
— У супроводі невігласа на ім’я Санчо, — відказав отець Кіхот трохи роздратовано й одразу ж пошкодував про це.
— Атож, у супроводі Санчо, — підтакнув мер. — А чому би й ні?
— Єпископ навряд чи відмовить мені, якщо я попрошу про невеличку відпустку.
— Вам же треба поїхати до Мадріда й купити собі уніформу.
— Уніформу? Яку уніформу?
— Лілові шкарпетки, монсеньйоре, і ліловий… як він зветься, отой слинявчик, що його носять на грудях під коміром?
— Pechera[8]. Дурниці. Ніхто не примушуватиме мене носити лілові шкарпетки і…
— Ви ж солдат церковного війська, отче. І не повинні нехтувати знаками відмінності.
— Я не просив, щоб мене робили монсеньйором.
— Ви можете, звісно, взяти відставку й залишити те військо.
— А ви можете взяти відставку в своїй партії?
Обидва випили ще по чарці горілки, і між ними запала приязна мовчанка, коли так добре думається кожному про своє.
— Як ви гадаєте, отче, ваша машина довезла б нас до Москви?
— Росінант надто старий для такого. Він вийде з ладу десь по дорозі. Та й єпископ навряд чи визнає Москву слушним місцем для моєї відпустки.
— Ви ж більш не підлягаєте єпископові, монсеньйоре.
— Але ж і Його Святість… А ви знаєте, от до Рима Росінант нас, мабуть, довіз би.
— Рим мене аніскілечки не вабить. Нема там на що дивитись — самі лілові шкарпетки.
— У Римі, Санчо, мер комуніст.
— Я не симпатизую єврокомуністам так само, як ви — протестантам. Що з вами, отче? Ви нібито чимось засмучені.
— Це горілка винна: спочатку збудила в мені мрію, а потім згасила її.
— Не журіться. Просто ви незвичні до горілки, і вона вдарила вам у голову.
— Але чому спершу така солодка мрія… а потім — розпач?
— Я знаю, про що ви. Горілка й на мене так діє, коли трохи переберу. Я проведу вас додому, отче.
Біля дверей отця Кіхота вони стали прощатися.