— Ідіть і трохи полежте.
— Тересі це видасться досить дивним о такій порі. До того ж я ще не розгортав сьогодні требника.
— Але ж тепер це зовсім не обов’язково, правда?
— Мені важко ламати свої звички. У звичках є деяка втіха, хай навіть вони часом обтяжливі.
— Атож, здається, я вас розумію. Буває, що й сам вряди-годи заглядаю в «Комуністичний маніфест».
— І це вас утішає?
— Іноді втішає, але не так щоб дуже. Лише трішечки.
— Дасте колись і мені почитати. При нагоді.
— Може, коли ми будемо в мандрах.
— А ви справді вірите, що це можливо? Я дуже сумніваюся, що ми з вами будемо добрими супутниками. Нас розділяє велика прірва, Санчо.
— Така сама прірва розділяла вашого предка і того, кого ви називаєте моїм предком, отче, і все ж таки…
— Атож. І все ж таки…
Отець Кіхот квапливо повернувся й пішов у дім. Там він узяв з полиці свого требника, але не встиг прочитати й кількох рядків, як заснув, а прокинувшись, тільки й міг пригадати, що ліз на якесь високе дерево і скинув звідти гніздо, порожнє, висхле й колюче, спадок минулого року.
Чимало мужності потрібно було отцеві Кіхоту, щоб написати єпископові, а ще більше — щоб розпечатати листа, якого через певний час отримав у відповідь. Лист починався з короткого звертання: «Монсеньйоре!» — і від цього титулу в отця Кіхота аж у роті звело, наче від кислоти.
«Тобосо, — писав єпископ, — одна з найменших парафій у моїй єпархії, і я не можу повірити, що тягар Ваших обов’язків аж такий великий. А проте згоден уволити Ваше прохання про відпустку і посилаю молодого священика отця Ерреру, щоб він подбав про Тобосо за Вашої відсутності. Сподіваюся, ви принаймні відстрочите свою відпустку доти, доки впевнитесь, що отець Еррера дістав уявлення про всі проблеми, які можуть існувати у Вашій парафії, аби Ви могли спокійно залишити на нього свою паству. Поразка тобоського мера на останніх виборах вочевидь показує, що громадська думка нарешті повертає в належному напрямку, і, можливо, такий проникливий і скромний молодий священик, як отець Еррера (він блискуче захистив у Саламанкському університеті докторську дисертацію з теології моралі), зуміє краще скористатися з цих позитивних перемін, ніж людина літня. Як Ви здогадуєтесь, я вже звернувся до архієпископа з письмовим проханням визначити Ваше майбутнє і майже не сумніваюся, що на той час, як Ви повернетеся з відпустки, ми підшукаємо для Вас сферу діяльності, відповіднішу за парафію в Тобосо й менш обтяжливу для духовної особи Вашого віку та сану».
Лист був ще гірший, ніж передбачав отець Кіхот, і він з дедалі більшою тривогою став чекати приїзду отця Еррери. А тим часом сказав Тересі, що одразу ж поступиться отцю Еррері своєю спальнею, і попросив її, як буде змога, роздобути для нього самого легке складане ліжко, щоб поставити його у вітальні.
— А якщо не знайдеш такого ліжка, — додав він, — з мене цілком вистачить і крісла. Я ж частенько сплю в ньому пообіді.
— Коли той молодий, то нехай і спить у кріслі.
— Поки що він мій гість, Тересо.
— Чому ви кажете «поки що»?
— Здається мені, єпископ хоче призначити його сюди замість мене. Я старішаю, Тересо.
— Коли ви аж такий старий, то нема чого пхатися хтозна-куди. Хай там як, а я в іншого священика не працюватиму, і не надійтеся.
— Не гарячкуй, Тересо, не гарячкуй. І ні в якому разі не відкривай йому таємницю твоїх чудових відбивних.
Минуло три дні, і отець Еррера приїхав. Отець Кіхот, повернувшись додому, — він ходив погомоніти з колишнім мером, — побачив у себе перед дверима молодого священика з елегантною чорною валізою. У дверях, заступаючи йому дорогу, стояла Тереса з кухонною ганчіркою в руці. Отець Еррера, як видно, від природи був блідий, але тепер мав досить розпашілий вигляд, а його білий священицький комір аж ряхтів проти сонця.
— Монсеньйор Кіхот? — запитав він. — Я — отець Еррера. Ця жінка не хоче мене впустити.
— Тересо, Тересо, яка ж ти нечемна! Де твої гарні манери? Отець Еррера — наш гість. Іди і приготуй для нього чашечку кави.
— Ні, дякую, не треба. Я не п’ю кави, бо тоді не засну вночі.
У вітальні отець Еррера без вагань усівся в єдине крісло.
— Яка брутальна жінка, — поскаржився він. — Я їй сказав, що мене прислав єпископ, а вона відповіла на це грубощами.
— Як і всі ми, вона має свої упередження.
— Єпископ такого нізащо не попустив би.
— Ну, він же її не чув, а ми йому не скажемо, правда?
— Мене це дуже прикро вразило, монсеньйоре.