Мені не дуже хотілося заходити всередину і зіткнутися з похмурим видовищем помираючого родича, але проста людяність підказала, що інакше зробити не можна. При стіні стояло польове ліжко, а на ньому, накритий двома ковдрами, лежав чоловік із заплющеними очима. Був блідим, неголеним, а його риси загострилися, обличчя виглядало як у тих, кому зосталися три чисниці до смерті. Я підійшов упритул до ліжка і глянув на нього. Він розплющив очі.
Якусь мить ми дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. Тоді він простяг мені руку і посміхнувся. Це був Віктор…
— Дяка Богові, — сказав він.
Від зворушення мені відібрало мову. Побачив, як він підкликав чолов’ягу, що стояв окремо, та заговорив із ним на патуа. Либонь, сказав, що ми друзі, бо на обличчі чоловіка з’явилося якесь просвітління і він відійшов. Я далі стояв біля ліжка, тримаючи Вікторову руку в своїй.
— Як довго це з тобою? — спитав я нарешті.
— Майже п’ять днів, — сказав він. — Плеврит. У мене й раніше таке бувало. Але цього разу гірше. Старію.
Він знову посміхнувся і, хоча я здогадувався, що він безнадійно хворий, — він не дуже змінився. Це був той сам Віктор.
— А ти, схоже, процвітаєш, — сказав він, далі посміхаючись, — маєш усі лискучі ознаки успіху.
Я спитав його, чому він ніколи не писав і що з ним діялося впродовж цих двадцяти років.
— Плив за течією, — відповів він. — Наскільки розумію, ти робив те саме, тільки в інший спосіб. Покинувши Англію, я вже туди не повертався. Що це ти тримаєш?
Я показав йому пляшечку з аспірином.
— Боюся, що особливої користі тобі з нього не буде, — сказав я. — Найкраще, що я можу зробити для тебе, — це зостатися тут на ніч, а зранку попросити цього чоловіка і ще одного-двох, щоб допомогли мені знести тебе в долину.
Він похитав головою.
— Марна трата часу. Мені кінець. Я це знаю.
— Нісенітниці. Ти потребуєш лікаря, належного догляду. Тут це неможливо.
Я оглянув примітивну вітальню, темну й задушливу.
— Не думай про мене, — сказав він. — Є дехто важливіший.
— Хто?
— Анна, — сказав він, а потім, коли я нічого не відповів, бо не міг добрати слів, він додав:
— Знаєш, вона все ще тут, на Монте Веріта.
— Ти маєш на увазі, що вона далі в тому місці, замкнена, що вона ніколи його не покидала?
— Тому я й тут, — відповів Віктор. — Приїжджаю сюди щороку, з самого початку. Я ж писав і розповідав тобі про все, після війни? Цілий рік живу в маленькому рибальському порту, дуже ізольованому й тихому, і раз на дванадцять місяців приїжджаю сюди. Цього року запізнився через хворобу.
Це було неймовірним. Що це за існування всі ці роки, — без друзів, без інтересів, упродовж довгих місяців, аж доки не настане час цього безнадійного щорічного паломництва.
— Ти колись її бачив? — спитав я.
— Ніколи.
— Ви з нею листуєтесь?
— Щороку я приношу листа. Беру його з собою і залишаю під стіною, а наступного дня повертаюсь.
— Цей лист забирають?
— Завжди. А на його місці лежить кам’яна плитка з видряпаним написом. Ніколи не більше, ніж кілька слів. Я забираю камінь з собою. Тримаю їх усі внизу на узбережжі, там, де живу.
Серце розривалося від його віри в неї, його багатолітньої вірності.
— Я намагався вивчити це, — сказав він, — цю релігію, віру. Вони дуже давні, ще дохристиянські. Існують старі книги, які натякають на них. Час від часу я щось таке розкопував, а ще розмовляв із людьми, вченими, які досліджували містицизм і древні обряди стародавньої Галлії та друїдів; між усіма гірськими народами досі є тісний зв’язок. І завжди, хоч би що я читав, наполегливо підкреслюється сила місяця та певність, що послідовники цієї віри завжди залишаються молодими і прекрасними.
— Говориш так, Вікторе, наче й сам у це віриш.
— Вірю, — сказав він. — Діти в селі теж у це вірять, тих кілька, які зосталися.
Розмова зі мною втомила його. Потягся до глечика з водою, що стояв поруч із ліжком.
— Слухай, — сказав я, — аспірин тобі не зашкодить, може лише допомогти, якщо в тебе гарячка. Ти міг би заснути.
Я змусив його проковтнути три таблетки і закутав його ковдрами.
— В домі є жінки? — спитав я.
— Ні, — відповів він. — Я сам здивувався, коли прийшов сюди цього разу. Село дуже спорожніло. Всі жінки й діти спустилися в долину. Зосталося зо два десятки чоловіків та хлопців, це все.
— Ти не знаєш, коли пішли жінки й діти?
— Я так зрозумів, що за кілька днів до мого приходу. Цей чолов’яга — син старого, що тут жив, він давно помер, — такий недотепа, що ніколи нічого не знає. Що його не питаєш, дивиться як з туману. Але своє діло знає. Дасть тобі їжу, знайде постіль, а малий у нього доволі тямущий.
Віктор заплющив очі і я сподівався, що він зможе заснути. Я подумав, що знаю, чому жінки й діти пішли зі села. Це було після того, як зникла дівчина з долини. Їх попередили, що на Монте Веріта може трапитися щось лихе. Я не зважився сказати це Віктору. Хотів переконати його спуститися в долину.
Досі вже стемніло, а я зголоднів. Пройшов через якісь сінці до задньої частини дому. Там не було нікого, крім хлопчика. Я попросив у нього щось їсти й пити, він зрозумів. Приніс мені хліба, м’яса, сиру, я поїв у вітальні, а хлопець спостерігав за мною. Очі Віктора все ще були заплющені, я думав, що він спить.
— Йому покращає? — спитав хлопець. Він розмовляв не на патуа.
— Думаю, що так, — відповів я, — якщо тільки мені допоможуть перевезти його до лікаря в долині.
— Я вам допоможу, — сказав хлопець, — і двоє моїх приятелів. Мусимо йти завтра. Потім буде важче.
— Чому?
— Післязавтра сюди приходитимуть і відходитимуть. Чоловіки з долини, дуже роз’юшені, а я з приятелями приєднаюся до них.
— А що буде?
Він вагався. Глянув на мене бистрими блискучими очима.
— Не знаю, — сказав він. Вислизнув назад, до сіней.
З ліжка долинув голос Віктора.
— Що сказав хлопець? Хто прийде з долини?
— Не знаю, — недбало відповів я. — Можливо, якась експедиція. Але він запропонував допомогти перевезти тебе завтра в долину.
— Тут не буває експедицій, — сказав Віктор, — це якась помилка.
Покликав хлопця і, коли той з’явився, заговорив із ним на патуа. Хлопець почувався незручно і непевно; здавалося, що тепер він неохоче відповідає на питання. Я кілька разів чув, як вони обидва повторюють слово Монте Веріта. Невдовзі хлопець пішов до внутрішніх кімнат і залишив нас самих.
— Ти щось із цього зрозумів? — спитав Віктор.
— Ні, — відповів я.
— Мені це не подобається, — сказав він, — якось воно дивно. Я це відчував, коли лежав тут останні дні. Чоловіки потайні, незвично поводяться. Хлопчина казав мені, що в долині щось трапилося і люди там дуже розлючені. Ти що-небудь про це чув?
Я не знав, що сказати. Він пильно стежив за мною.
— Господар заїзду був не надто привітним, — сказав я, — але він відраджував мені йти на Монте Веріта.
— Називав якісь причини?
— Ніяких особливих причин. Просто сказав, що може бути небезпечно.
Віктор мовчав. Я відчував, що він обдумує мої слова.
— Щезла якась жінка з долини? — спитав він.
Не було сенсу брехати.
— Я щось чув про зниклу дівчину, — сказав я йому, — але не знаю, чи це правда.
— Мусить бути правдою. Он воно що.
Він довго нічого не казав, а я не міг бачити його обличчя, — воно було в тіні. Кімната була освітлена лише однією неяскравою лампою.
— Тобі доведеться зійти завтра на гору й попередити Анну на Монте Веріта, — сказав він урешті.
Думаю, що я цього чекав. Я запитав його, як це зробити.
— Можу накидати тобі дорогу, — відповів він, — ти не заблукаєш. Треба йти прямо висохлим руслом потічка, весь час тримаючи на південь. Дощі ще не зробили його непрохідним. Якщо вийдеш до світанку, матимеш весь день.
— А що робити, коли дійду?
— Залиш там листа, як і я, а тоді відійди. Вони не заберуть листа, доки ти там будеш. Я розповім Анні, що я тут хворий і що ти раптово з’явився через двадцять літ. Знаєш, доки ти розмовляв із хлопчиною, я подумав, що це немов чудо. Маю дивне почуття, наче це Анна тебе сюди привела.