Його очі сяяли давньою хлоп’ячою вірою, яку я пам’ятав.
— Можливо, — сказав я. — Або Анна, або ж те, що ти звик називати моєю гірською лихоманкою
— А хіба це не одне й те ж?
Ми глянули один на одного в тиші цієї маленької темної кімнати, а тоді я повернувся, покликав хлопчину і попросив принести мені постіль та подушку. Я мав ночувати на долівці біля ліжка Віктора.
Вночі він був неспокійним і важко дихав. Кілька разів я вставав і давав йому ще аспірину й води. Він дуже пітнів, а я не знав, добре це чи погано. Ніч видалася мені безконечною, я майже не спав. Ми обидва прокинулися, коли темрява щойно почала бліднути.
— Мусиш вийти негайно, — сказав він, і, підійшовши до нього, я помітив, що його шкіра вкрита холодним потом. Я не сумнівався, що йому погіршало і він дуже ослаблений.
— Скажи Анні, — промовив він, — що, коли прийдуть люди з долини, їй та іншим загрожуватиме велика небезпека. Я в цьому певен.
— Я все це напишу, — відповів я.
— Вона знає, як сильно я її кохаю. Я завжди пишу це в моїх листах, але ти міг би сказати їй ще раз. Почекай в ущелині. Тобі можливо, доведеться чекати дві-три години чи трохи довше. Тоді повернися до стіни і шукай відповідь на кам’яній плитці. Вона там буде.
Я торкнувся його холодної руки і вийшов на морозне вранішнє повітря. Тоді, оглянувшись довкола, відчув перший острах. Все довкола було в хмарах. Вони клубилися не лише піді мною, закриваючи доріжку з долини, якою я прийшов увечері, але і в цьому безмовному селі, сповиваючи туманом дахи хатин, і вище мене, там, де крізь чагарник бігла стежка, що зникала на гірському схилі.
Хмари м’яко й лагідно торкалися мого обличчя і пливли повз мене, не розсіюючись, не прояснюючись. Вологі краплі покрили моє волосся, руки, я відчував їх на язику. Дивився на дорогу і, в напівтемряві, вагався, що робити. Усі старі інстинкти самозбереження підказували мені повернутися. Згідно з усім моїм колишнім гірським досвідом, виходити в таку головоломну походу було безумством. Але залишатися там, у селі, і бачити втуплені в мене очі Віктора, благальні, терплячі, — це було понад мої сили. Він помирав, ми обидва це знали. А я ніс у нагрудній кишені його останній лист до дружини.
Я повернувся обличчям на південь, а хмари усе ще пливли повз мене, повільно, неухильно, опускаючись із вершини Монте Веріта.
Я почав сходження…
Віктор запевнив мене, що я повинен дістатися вершини за дві години. Чи й менше — а сонце, підіймаючись, буде в мене за спиною. Ще у мене був дороговказ, грубий ескіз карти, накиданий Віктором.
Але вже через годину після виходу з села я зрозумів свою помилку. Сьогодні я сонця взагалі не побачу. Попри мене повзли хмари, на моєму обличчі осідав липкий і холодний туман. Вони сховали звивисте русло потоку, яким я підіймався ще п’ять хвилин тому, а в ньому били гірські джерела, викидаючи грудки землі та каміння.
З часом поверхня змінилася; звільнившись від потреби переступати коріння та оминати чагарники, я йшов по голому камені. Було вже пополудні. Я не встиг. Ще гірше — я заблукав. Обернувся, але не міг знайти русла потоку, яке привело мене аж сюди. Підійшов до іншого, але воно вело на північний схід і було вже розмите осінньою погодою; потік води стрімко спливав униз по схилі гори. Один хибний крок — і цей потік підхопив би мене, розбиваючи мої руки, учеплені за каміння.
Моя вчорашня радість щезла. Те, що тепер мною володіло, було не піднесенням гірської лихоманки, а так само добре мені знайомим почуттям страху. В минулому мені уже не раз траплялися подібні хмари. Ніщо не робить людину такою безпорадною, як неможливість розпізнати шлях, яким вона йде і яким може спуститися. Але тоді, у ті дні мандрів та засвоєння науки альпінізму, я був молодим. Тепер я був середнього віку міщухом, сам-один на горі, на яку раніше не підіймався, і мені було страшно.
Я сів на латці трави під великим каменем, далеко від пропливаючої хмари, з’їв свій ланч — залишки сандвічів, які мені запакували у заїзді в долині, — та став чекати. Потім, усе ще чекаючи, встав і потупав, щоб зігрітися. Хоча повітря не було ще пронизливим, але просочувався холод, вологий студений холод, який завжди приходить разом із хмарами.
Зосталася ще одна, остання надія, — що з настанням темряви і зниженням температури хмара підніметься. Я згадав, що місяць буде уповні, — багато очок для мене, бо в такий час хмари рідко затримуються, а зазвичай розриваються і розсіюються. Отож я радо вітав би наплив до атмосфери різкого холоду. Повітря помітно очистилось і, дивлячись на південь, звідки увесь день мандрували хмари, я міг бачити на десять футів уперед. Шар хмар піді мною був усе ще таким самим густим. Стіна непроникного туману приховувала спуск. Я чекав далі. Наді мною, на тому ж півдні, видимість збільшилася з десяти до п’ятнадцяти футів, потім з п’ятнадцяти до двадцяти. Хмара не була вже хмарою, а лише парою, тонкою, зникаючою, і раптом увесь обрис гори чітко проступив у полі зору, щоправда, не вершина, а великий виступ, що хилився на південь, а за ним — перший побачений мною того дня проблиск неба.
Я знову глянув на годинник. Була за чверть шоста. На Монте Веріта спадала ніч.
Ще раз наповзла імла, затінюючи побачений мною ясний клаптик неба, а потім вона відпливла і знову з’явилося небо. Я покинув схованку, де пробув увесь день. Вдруге переді мною постала необхідність приймати рішення. Підійматися чи спускатися. Дорога наді мною була ясною. Я бачив виступ гори, описаний Віктором. Міг навіть побачити гребінь-хребет, що тягся вздовж нього на південь, — це був той шлях, яким я мав би пройти дванадцять годин тому. Через дві-три години зійде місяць і буде достатньо світло, щоб я зміг вийти на маківку Монте Веріта. Я глянув на схід, на спуск. Там усе було покрите тією самою стіною хмар. Доки хмара не розсіється, я змушений буду залишатися в тому ж стані, що і вдень, — не розрізняючи напрямку, безпорадний при видимості не більше трьох футів.
Я вирішив йти далі і піднятися на вершину гори, принісши туди свого листа.
Тепер, коли хмара була піді мною, я піднісся духом. Вивчив грубу карту, нарисовану Віктором, і рушив у напрямку південного виступу. Я був голодним і багато віддав би, щоб повернути з’їдені опівдні сандвічі. В мене залишився лише один рогалик. А ще пачка сигарет. Палити на вітрі було недобре, але, принаймні, це перебивало голод.
Тепер я міг бачити два піки, чіткі й виразні на тлі неба. Коли я дивився на них, мене знову охопило хвилювання, — знав, що коли обійду виступ і дійду до південного боку гори, мушу досягти кінця своєї подорожі.
Почав підійматися і помітив, як звузився гребінь і як покрутішала скеля, — вона ставала майже прямовисною в міру того, як південний схил відкривався зору, а потім із імли на сході просто над моїм плечем піднялось велике місячне обличчя. Це видовище викликало в мене нове відчуття ізоляції. Це було так, наче я сам-один йшов по земному обводі, а наді мною і піді мною був Усесвіт. Ніхто, крім мене, не ступав порожнім диском, і він у цілковитій темряві рухався своєю орбітою крізь космос.
Коли місяць піднявся, людина, що піднімалася разом із ним, зменшилася до непомітності. Я більше не був окремою особою. Оболонка, в якій містилась моя сутність, без жодних почуттів рухалась уперед, ведена до вершини гори якоюсь безіменною силою, що, видно, походила від місяця і переміщала мене, як воду під час припливів і відпливів. Не гірська лихоманка пульсувала в моїй крові, а гірська магія. Не нервова енергія вела мене, а притягання повні місяця.
Скеля звужувалася і зімкнулася над моєю головою, утворюючи арку, ущелину, отож мені довелося зігнутися і намацувати дорогу; тоді я вийшов із темряви на світло і переді мною постали сріблясто-білі близнята піки та скельна маківка Монте Веріта.
Вперше в житті я бачив чисту, без домішок красу. Забув свою місію, тривогу за Віктора, мій власний страх перед хмарою, який сковував мене впродовж усього дня. Це справді було кінцем мандрівки. Час не мав значення. Я не думав про нього. Стояв і дивився на маківку гори під місяцем.