Не знаю, як довго я так простояв, і не пам’ятаю, коли змінилися вежа й стіни, а на них раптом з’явилися постаті, яких не було раніше. Вони стояли одна за одною на стінах, вирисувані на тлі неба, можливо, це були кам’яні зображання, вирізьблені з самої скелі, такі застиглі вони були, такі нерухомі.
Я був надто далеко, щоб роздивитись їхні обличчя чи бодай обриси. Одна стояла окремо, на відкритій вежі; ця єдина постать була закрита, в одязі, що сповивав її з голови до ніг. Раптом мені спали на думку старі оповіді про давні дні, друїдів, заклання, жертвоприношення. Ці люди поклонялися місяцю, а місяць був уповні. Якусь жертву збиралися скинути вниз у прірву, а я був свідком ритуалу.
У своєму житті я знав страх, але ніколи — жах. Тепер він повністю опанував мною. Я опустився навколішки, в тіні ущелини, бо вони помітили б, що я стояв там на місячній доріжці. Бачив, як вони здіймають руки над головами, і от від них долинуло повільне наспівування, спершу низьке й невиразне, а потім усе повніше, все голосніше, аж доки не зламало дотеперішню глибоку тишу. Звуки, луною відбиті від скелі, здіймалися вгору, в повітря, і я бачив, що всі вони, як одна, повернулись до повного місяця. Це було не заклання. Не жертвоприношення. Це була їхня пісня-славень.
Я ховався в тіні, повний невідання й сорому, як той, що випадково натрапив на святе місце, чуже його знанням, а спів тим часом звучав у моїх вухах, неземний, лячний, але прекрасний настільки, що годі витримати. Я стис руки над головою, заплющив очі і низько схилився, доки чоло моє не торкнулося землі.
Потім великий гімн-славень почав повільно, дуже повільно слабнути. Понижчав, став наспівуванням, зітханням. Стишився і помер. На Монте Веріта повернулася тиша.
Проте я так і не насмілився ворухнутися. Далі закривав руками голову, схиливши обличчя до землі. Не соромився свого жаху. Я загубився між двома світами. Мій власний відійшов, а до їхнього я не належав. Прагнув заховатися у притулку між пропливаючих хмар.
Я чекав, усе ще стоячи навколішках. Потім крадькома ледь-ледь підняв голову і глянув у бік маківки. Стіни й башти були порожніми. Фігури зникли. Темна хмара з рваними краями сховала місяць.
Я чекав, доки хмара, що закрила обличчя місяця, не розсіялася. Тоді набрався відваги й намацав листи у кишені. Не знаю, що написав Віктор, але мій власний був таким:
Люба Анно,
Якась дивна гра долі привела мене в село на Монте Веріта. Я знайшов там Віктора. Він безнадійно хворий, і я думаю, що він помирає. Якщо Ви хочете відправити йому звістку, залиште її під стіною. Я віднесу її до нього. Мушу вас попередити, що я вважаю — Ваша громада в небезпеці. Люди з долини перелякані та розлючені, бо одна з їхніх жінок зникла. Вони, ймовірно, прийдуть до Монте Веріта і загрожуватимуть їй.
Прощаючись, хочу сказати, що Віктор ніколи не переставав вас любити і думати про Вас.
І мій підпис внизу сторінки.
Я рушив до стіни. Наблизившись, побачив вікна-щілини, які мені описував Віктор. До мене прийшло усвідомлення, що за кожним із них за мною можуть пильнувати очі, за кожним вузьким отвором на мене може чекати якась фігура.
Я нахилився і поклав листи на землю під стіною. Щойно я це зробив, стіна переді мною раптово відхилилася назад і відкрилася. Із зіяючої щілини простяглися руки та схопили мене. Вони кинули мене на землю і зімкнулися на моєму горлі. Останнє, що я почув, перш ніж зомліти, був хлоп’ячий сміх.
Я прокинувся зі зусиллям, немов викинутий в реальність із великої глибокої дрімоти, з усвідомленням, що я в цю мить не сам. Хтось був поруч зі мною та стояв на колінах, дивлячись на мене сплячого.
Я сів і оглянувся довкола, моє тіло змерзло й заніміло. Був у келії футів у десять завдовжки, примарно бліде денне світло просочувалось крізь вузьку щілину в кам’яній стіні. Глянув на годинник. Стрілки показували за чверть п’яту. Я мусив пролежати непритомним трохи більше чотирьох годин, а світло було несправжнім, як буває перед сходом сонця.
Щойно я отямився, першим моїм почуттям був гнів. Мене обдурили. Люди в селі під Монте Веріта обманули мене — і Віктора теж. Грубі руки, що мене схопили, і хлоп’ячий сміх, — це все належало селянам. Той чоловік і його син обігнали мене на гірській стежці та сховалися в засідці, чекаючи мене. Знали хід крізь стіну. Вони багато років дурили Віктора, а тепер думали й мене обдурити. Бозна-чого. Їхнім мотивом не могло бути пограбування. Ми обидва не мали нічого, крім одягу, що на нас. Келія, в яку вони мене затягли, була цілком порожньою. Жодних ознак людського житла — навіть дошки, на яку можна б лягти. Дивно, що вони мене не зв’язали. В камері не було жодних дверей. Вхід був відкритим — довга щілина, як і вікна, але не досить широка, щоб крізь нього протислася звичайна людина.
Я сидів, чекаючи, коли з’явиться денне світло, а ще коли до моїх плечей, рук і ніг повернеться чуття. Обережність підказувала, що так розумніше. Якби я зараз зважився вибратися крізь отвір, то міг би при цьому тьмяному світлі спіткнутися і впасти або ж заблукати в лабіринті галерей і сходів.
Разом із денним світлом наростав мій гнів, але заодно й відчай. Понад усе на світі мені хотілося дорватися до того чолов’яги і його сина, вилаяти їх обох, боротися з ними, якщо це необхідно, — вдруге вони б мене не звалили з ніг підступом. Але що, коли вони пішли, залишивши мене тут без можливості виходу? Коли припустити, що це їх трюк, пастка на чужинців, і вони влаштовували таке безліч разів, отой старий перед ними, а інші ще раніше, а ще заманювали жінок із долини і покидали їх серед цих стін на поталу голоду і смерті? Моє занепокоєння переросте в паніку, якщо я загадуватиму надто далеко наперед. Щоб заспокоїтися, я намацав у кишені портсигар. Перші ж кілька затяжок привели мене до тями. Запах і смак диму належали знаному мені світові.
І тоді я побачив фрески. Світло, що поступово сильнішало, виявило їх мені. Вони покривали стіни келії, а навіть частину стелі. Не примітивне малювання темних селян чи шкрябанина ревних богомазів. Ці фрески були повні життя та запалу, кольору й сили, не знаю, наскільки історичними вони були, але всі мали спільний мотив — поклоніння місяцю. Деякі постаті опустилися навколішки, інші стояли, а всі простягали руки до місяця уповні, зображеного на стелі. Проте якимсь дивним чином намальовані з разючою майстерністю очі молільників спрямовані були не вгору до місяця, а на мене. Я палив сигарету, дивлячись убік, але весь час, в міру того, як світлішало, відчував на собі їхні очі. Наче я знову стояв за стінами, знаючи про мовчазних спостерігачів за вікнами-щілинами.
Я встав, розтоптав недопалок і вирішив — усе, що завгодно, краще, ніж залишатися там у келії з цими постатями на розмальованій стіні. Рушив до виходу і, щойно це зробивши, знову почув сміх. Цього разу м’якший, наче приглушений, але так само глузливий і юнацький. Цей клятий хлопчисько…
Я втиснувся у прохід, гучно його лаючи. Хлопець міг мати при собі ножа, але мені це було байдуже. Він стояв там, притиснувшись до стіни і чекаючи мене. Я побачив блиск його очей і коротко обтяте волосся. Вдарив його по обличчю, але схибив. Я чув його сміх, коли він відхилився вбік. Через хвилину він уже був не сам, позаду з’явився ще один, а там і третій. Вони накинулися на мене і звалили на землю, наче я зовсім не мав сил. Перший став навколішки, притиснувши мені груди коліном, схопивши руками за горлянку та посміхаючись до мене.
Я лежав, борючись за кожен подих, і він послабив хватку. Усі троє дивилися на мене з такою самою глузливою посмішкою на устах. Я зрозумів, що жоден із них не був ні хлопчиком із села, ні його батьком. Їхні обличчя були не такі, як у селян чи мешканців долини: нагадували фрески на стіні.
Їхні очі з тяжкими повіками, скісні, безжалісні, були схожі на очі, що я їх бачив колись давно на єгипетській гробниці, на вазі, давно засипаній та забутій під пилом та уламками похованого міста. Вони були одягнені в туніки завдовжки до колін, мали оголені руки й ноги, а волосся коротко, при самій голові обтяте, — їм була притаманна дивна сувора краса і диявольська грація. Я спробував відірватися від землі, але той, що тримав руку в мене на горлі, знову мене притис. Я знав, що мені не змагатися з ним та його спільниками, і вони скинуть мене зі стін униз у прірву під Монте Веріта, якщо їм цього захочеться. Отож, це кінець. Лише питання часу. А Віктор помре сам, у хатині на схилі гори.