— Ну давайте, — сказав я, — покінчіть із цим, — скоряючись, не опираючись більше. Я знову чекав вибуху глузливого юного сміху і того, що вони вхоплять моє тіло своїми руками і по-дикунськи викинуть мене крізь щілину вікна назустріч темряві та смерті. Я заплющив очі і, напруживши нерви, приготувався до найжахітнішого. Нічого не сталося. Я відчув, як хлопчик торкнувся моїх губ. Розплющив очі, а він усе ще посміхався. Тримав у руці горнятко молока і безмовно запрошував мене випити. Я похитав головою, але підійшли його товариші, стали позаду мене навколішки, підтримуючи мене за плечі. Я почав пити, незграбно, з вдячністю, як дитина. Доки вони тримали мене так, відійшли страх і жах, і здавалося, що з їхніх рук до мене переходить сила, не лише до моїх рук, а до мене всього.
Коли я закінчив пити, перший забрав у мене горнятко, поставив його на землю і поклав обидві руки мені на серце, його пальці притислися, — і до мене прийшло почуття, якого я ніколи в житті не знав. Наче на мене зійшли Божий мир, спокій та сила, і дотиком рук зняли з мене усі тривоги й страхи, усю втому й жахіття минулої ночі; мої спогади про хмари й туман на горі і Віктора, що помирає на своєму самотньому ліжку, стали раптом цілком неістотними. Зменшилися, змізерніли порівняно з тим почуттям сили й краси, яке я пізнав тої миті. Якщо Віктор помре, то це не матиме значення. Його тіло стане оболонкою, що лежатиме у селянській хаті, а його серце битиметься тут, як б’ється моє, а невдовзі душа його теж прилине до нас.
Кажу «до нас», бо, коли я лежав у цій тісній келії, мені здалося, що вони прийняли мене і я став одним із них. Такого — думав я, досі вражений, спантеличений, щасливий, — такого я сподівався від смерті. Заперечення усякого болю, усякого лиха, коли центром життя стає не хитромудрий мозок, а серце.
Хлопчина, усе ще посміхаючись, забрав руки, але відчуття сили й потуги зосталося зі мною. Він підвівся, я теж, і пройшов слідом на ним та двома іншими крізь отвір у стіні келії. Не було там ні звивистих коридорів, як у вулику, ні темних галерей, а великий відкритий двір, до якого виходили всі келії. Четверта сторона двору вела до здвоєних піків Монте Веріта. Вони, покриті шапкою криги, прекрасні, ловили в цю мить рожеве сяйво сонячного світанку. Вирізані в кризі сходинки вели до вершини і тепер я знав причину тиші за стінами та на подвір’ї обителі, бо от усі вони стояли, вишикувавшись на сходах, одягнені в однакові туніки, з оголеними руками і ногами, з гірляндою-пояском довкола талії і коротко, при самій голові обтятим волоссям.
Ми пройшли через подвір’я і піднялися до них по сходинках. Жодного звуку, вони не розмовляли ні зі мною, ні одне з одним, але посміхалися, як ті троє перших; і їхня посмішка не була такою, до яких звикли ми в нашому світі — ні ввічливою, ні лагідною, а дивно радісною, так наче змішалися разом мудрість, тріумф і пристрасть. Вони не мали віку, не мали статі, не були ні чоловіками, ні жінками, ні молодими, ні старими, та краса їхніх облич і тіл хвилювала й захоплювала більше, ніж усе, раніше мною бачене чи знане, і я пристрасно зажадав стати одним із них, бути одягненим так само, як вони, любити так, як мусили любити вони, сміятися, молитися і мовчати.
Я глянув униз, на свою куртку, сорочку, альпійські бриджі, товсті шкарпетки та взуття, — і раптом відчув до них ненависть і огиду. Вони були схожі на саван небіжчика. Я поквапом зірвав їх та, щоб швидше позбутися, жбурнув через плече вниз на подвір’я, — і голий постав перед сонцем. Не відчував ні збентеження, ні сорому. Мені було цілковито байдуже, як я виглядав. Знав лише те, що хочу якомога швидше позбутися усіх атрибутів світу, а мій одяг наче символізував, ким я був колись.
Ми піднялися сходами, досягли вершини і весь світ, здавалося, лежав перед нами, вільний від хмар і туману, нижчі вершини тяглися у безкінечну безвість, а далеко внизу лежали недосяжні для нас долини, імлисті, зелені, тихі, і потоки, і маленькі сонні міста. Потім, відвернувшись від світу внизу, я побачив, що двійнята-піки Монте Веріта були розділені великою тріщиною, вузькою, але непрохідною, і, стоячи на вершині та дивлячись униз, я з подивом і благоговінням зрозумів, що мій зір не може сягнути глибин тієї розколини. Крижані блакитні стіни ущелини рівно і прямовисно спадали у бездонну прірву, назавжди сховану в серці гори. Сонце, яке підіймалося, щоб ополудні скупати піки, ніколи не торкалося глибин цієї розколини, не сягали туди й промені повні місяця. І здалося мені, що ущелина між піками формою нагадувала чашу, яку тримали дві руки.
Якась постать стояла там, на краю прірви, з ніг до голови одягнена в біле, і, хоча я не міг бачити її рис, закритих вилогою білого плаща, цей високий рівний стан, закинута голова, зведені руки змусили моє серце шалено закалатати.
Я знав, що це Анна. Я знав, що ніхто інший не міг так стояти. Забув Віктора, забув свою місію, забув час, простір і всі роки, що розділили нас. Пам’ятав лише притишеність її присутності, красу її обличчя і тихий голос, що казав: «Врешті-решт, ми обоє шукаємо того самого». Я знав, що завжди кохав її, і хоча вона зустріла Віктора першим, вибрала його і побралася з ним, ці в’язі й шлюбна церемонія нічого не значили для нас обох. Наші душі зустрілися, торкнулися і збагнули одна одну з першої ж миті, коли Віктор познайомив нас у своєму клубі і цей дивний, незбагненний союз сердець, здолавши усі бар’єри і перепони, назавжди зберіг нашу близькість, попри мовчання, порожнечу і довгі роки розлуки.
Я помилився з самого початку, дозволивши їй самій шукати свою гору. Якби я пішов із ними, з нею і Віктором, тоді давно, коли вони запрошували мене в Домі Карт, інтуїція підказала б мені, що в неї на думці, і її зачарованість передалася б і мені. Я б не спав у хатині, як Віктор, я б прокинувся і пішов із нею, і всі ті роки, що їх я змарнував, викинув на вітер, згайнував, були б нашими, Анниними й моїми, спільними роками тут на горі, далеко від світу.
Я ще раз оглянувся довкола, на обличчя тих, що стояли поруч зі мною, і неясно здогадався, з якимсь близьким до голоду болем, що вони пізнали такий екстаз любові, якого я не знав ніколи. Їх мовчання — не обітниця, не приреченість до темряви, а мир, дарований їм горою, гармонійне злиття їхніх душ. Мова непотрібна, якщо посмішки й погляди передають думки і звістки; а тим часом ніхто ніколи не стримує радісний щирий сміх. Це не був закритий орден, понурий, могильний, ворожий усьому тому, що інстинкт дає серцю. Тут Життя було повним, гомінким, інтенсивним, сонячний жар просочувався у вени, стаючи частиною потоку крові, частиною живої плоті, а морозне повітря, зливаючись із прямим сонячним промінням, очищало тіло й легені, даруючи їм силу й енергію, — силу, яку я відчув, коли пальці торкнулися мого серця.
Впродовж такого короткого часу змінилися всі мої цінності, і здавалося, що того мене, який сходив на гору крізь туман, наляканого, стривоженого, трохи сердитого, — таким я був зовсім недавно, — більше не існувало. Голова моя посивіла, вік був старшим середнього, якби світ міг мене зараз побачити, то визнав би безумцем, посміховиськом, дурнем, а я стояв разом із ними оголений на Монте Веріта і простягав руки до сонця. Воно саме піднялося на небі та світило на нас, піхурі на моїй обпеченій шкірі боліли, але цей біль був водночас задоволенням, і жар проходив крізь моє серце і мої долоні.
Очі мої впилися в Анну, я так сильно кохав її, що сам почув свій крик: «Анно, Анно…» Вона знала, що я там, бо здійняла руку вітальним жестом. Ніхто з них не звернув на це уваги, ніхто цим не перейнявся. Вони сміялися разом зі мною, вони розуміли.