— А як у нас із їжею?
— Нате, ну що ще?
— Не сперечайся. То що там у тебе в коморі?
— Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома сирих продуктів, псуються. Різник не обізветься до післязавтра. Але я можу щось привезти, коли виберуся завтра.
Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра вибратися до міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.
— А пекар?
— Теж завтра прийде.
Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.
— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини, сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.
— Я давала дітям рибні консерви, їм не смакувало, — відповіла вона.
Нат закріпив дошки впоперек кухонних вікон. Свічки. Свічок теж мало. Мусять придбати їх завтра, — окрім усього іншого. Ну що ж, зараз цьому не зарадиш. Доведеться рано піти спати. Якщо тільки…
Він встав, вийшов через задні двері та постояв у саду, вдивляючись у напрямку моря. Сонця весь день не було, а тепер, уже о третій, вже було темно, мов увечері, небо виглядало похмурим, важким, безбарвним наче сіль. Він чув, як розлючене море барабанить об скелі. Пройшов доріжкою половину дороги до узбережжя. Тоді зупинився. Побачив приплив. Скелі, голі посеред ранку, були тепер закриті, але це не море привернуло його погляд. Здійнялися чайки. Сотні, тисячі чайок кружляли, крилами переборюючи вітер. Це чайки закрили небо. Вони мовчали. Не видавали жодного звуку. Просто ширяли, кружляли, піднімалися, падали, намагаючись пересилити вітер.
Нат повернувся. Побіг доріжкою назад до котеджу.
— Йду по Джилл, — сказав він. — Чекатиму її на зупинці.
— Що трапилося? — спитала дружина. — Ти геть зблід.
— Тримай Джоні всередині, — сказав він. — Зачини двері. Засвіти світло і затягни штори.
— Та ж тільки третя, — здивувалася вона.
— Нічого. Роби, що я тобі кажу.
Заглянув до комірчини із інструментами, за дверима. Небагато з них користі. Лопата надто важка, вила теж не годяться. Взяв мотику. Лише вона придатна, та й досить легка, щоб нести з собою.
Пішов доріжкою до автобусної зупинки і знову оглянувся через плече.
Чайки знялися вище, їх кола все ширшали, величезні загони заповнили небо.
Він поспішав, хоча й знав, що автобус не приїде до вершини пагорба перед четвертою, а все ж не міг не поспішати. По дорозі не зустрів нікого. Був цьому радий. Ніколи йому зупинятися й базікати.
Чекав на вершині пагорба. Він надто рано прийшов. Залишалося ще з півгодини. Східний вітер віяв з пагорбів на поля. Нат тупотів ногами і хухав на руки. Здалека видно було глинисті пагорби, білі й чисті на тлі понуро-блідого неба. З них здійнялося щось чорне, спершу видавалося плямою, тоді розширилось, поглибшало, розмазалося в хмару, хмара розділилася на п’ять частин, що посунули на північ, схід, південь і захід, — і це були зовсім не хмари. Це були птахи. Він бачив, як вони переміщаються в небі, частина пролетіла просто йому над головою, дві-три сотні футів понад ним. З їх швидкості він зрозумів, що вони тягнуться всередину, в глибину країни, їм нема жодного діла до людей на півострові. То були граки, ворони, сороки, сойки, усі ті птахи, які зазвичай полюють на дрібніших, але сьогодні пополудні у них була інша мета.
— Їм доручені міста, — подумав Нат, — вони знають, що повинні робити. До нас їм байдуже. Нами займуться чайки. Решта летить у міста.
Він підійшов до телефонної будки, зайшов усередину та підняв слухавку. Комунікатор працюватиме. Він прийме і передасть повідомлення.
— Я дзвоню з шосе, — сказав він, — з автобусної зупинки. Хочу повідомити про великі зграї птахів, що летять від берега. Чайки теж збираються в бухті.
— Гаразд, — озвався голос, лаконічний, втомлений.
— Я можу бути впевненим, що це повідомлення передадуть кому слід?
— Так, так… — тепер нетерпляче, наче це вже набридло. Знову пішли гудки.
— Така, як інші, — подумав Нат, — недбала. Може, вона сьогодні увесь день мусила відповідати на дзвінки. А ввечері збирається в кіно. Ухопить якогось хлопця за руку та й тицьне в небо — «диви, птахи!». Недбала.
Автобус тяжко виліз на пагорб. З нього вийшла Джилл і ще троє-четверо інших дітей. Автобус поїхав до міста.
— Нащо тобі мотика, татку?
Вони товпилися довкола нього, сміючись, показуючи пальцем.
— Так просто, — сказав він. — Ану скоренько, біжіть додому. Холодно, нічого тут товктися. Ану біжіть. Я пильнуватиму за вами в полі, подивлюся, як ви швидко бігаєте.
Він розмовляв із приятелями Джилл, — їхні сім’ї мешкали у муніципальних будинках. Вони могли піти короткою дорогою.
— Ми хотіли трохи побавитися по дорозі, — сказав один.
— Ні, не можна. Додому або ж я скажу твоїй мамі.
Вони перешіптувалися, округливши очі, а потім заквапилися через поля. Джилл дивилася на батька, надувши губи.
— Ми завжди бавимося по дорозі, — сказала вона.
— А цього вечора ні, — сказав він. — Швиденько, не гайся.
Він бачив, як чайки кружляють над полями, опускаючись до землі. Все ще мовчки. Жодного звуку.
— Дивися, татку, глянь, глянь на чайок.
— Так. Хутенько, хутко.
— Куди вони летять? Куди це вони?
— Певно, в глибину країни. Там, де тепліше.
Він схопив її за руку і потяг по доріжці.
— Татусю, не так швидко, я не можу встигнути.
Чайки копіювали граків і ворон. Їхні загони заповнили небо, а потім багатотисячними групами рушили на всі чотири сторони світу.
— Татку, що це? Що роблять чайки?
Але вони не збиралися летіти як ворони чи галки. Далі кружляли над головами. І не злітали високо. Ніби чекали на якийсь сигнал. Наче мало бути прийняте якесь рішення. Наказ ще не ясний.
— Джилл, хочеш, щоб я тебе поніс? Залазь на спину.
Він думав, що так буде швидше, але помилявся. Джилл була важкою, сповзала. І плакала. Його страх, почуття нагальності передалися їй.
— Хочу, щоб чайки забралися. Не люблю їх. Вони вже біля доріжки!
Знову її опустив. Біг, волочачи Джилл за собою. Коли вони проминали поворот на ферму, він побачив, що фермер виводить свою машину з гаража. Нат озвався до нього.
— Можете нас підкинути? — спитав він.
— А що трапилось?
Містер Трігг повернувся на шоферському сидінні і глянув на них. Тоді на його веселому рум’яному обличчі з’явилася посмішка.
— Виглядає, що матимемо невелику розвагу, — сказав він. Ви бачили чайок? Ми з Джимом збираємося трохи з ними позмагатися. Через цих птахів усі подуріли, ні про інше не розмовляють. Я чув, уночі ви мали клопоти. Хочете пукавку?
Нат похитав головою.
Маленька машина була переповнена. Місце б знайшлося лише для Джилл, якщо вона сяде на бензинові каністри на задньому сидінні.
— Мені пукавка непотрібна, — сказав Нат, — але я був би вам вдячний, якби ви відвезли Джилл додому. Вона боїться птахів.
Говорив стисло. Не хотів усе пояснювати при Джилл.
— Окей, — згодився фермер. — Відвезу її додому. А, може, ви прилаштуєтесь ззаду і приєднаєтесь до нашого матчу? Таке їм влаштуємо — аж пір’я летітиме!
Джилл всіла в машину, водій розвернувся і рвонув на доріжку. Нат пішов слідом. Той Трігг ошалів. Що там із тієї рушниці проти цілого неба птахів?
Тепер, коли Нат не мусив перейматися Джилл, він мав час оглянутися довкола. Птахи усе ще кружляли над полями. Переважно сріблясті мартини, але й чорноголові морські мартини теж. Зазвичай вони трималися окремо. А тепер об’єдналися. Щось звело їх разом. Чорноголові мартини нападали на дрібних птахів, а навіть на новонароджених ягнят — таке він чував, хоча сам і не бачив. Згадав це, дивлячись вгору, на небо. Вони націлилися на ферму. Низько кружляли в небі, а морські мартини були спереду, на чолі. Ферма, — от що було їхньою метою. Вони мають залагодити ферму.