Залунав національний гімн. Більше не було нічого. Нат вимкнув радіо. Глянув на дружину. Вона дивилася на нього.
— Що це таке? — спитала Джилл. — Що сказали в новинах?
— Що цього вечора вже передач не буде, — відповів Нат. — Там, на BBC, щось поламалося.
— Птахи? — спитала Джилл. — Це птахи наробили?
— Ні, — відповів Нат. — просто всі дуже зайняті, ну і, звичайно, мусять позбутися птахів, вони чимало безладу наробили там у містах. Нічого, один вечір можна обійтися і без радіо.
— Я б хотіла, щоб ми мали грамофон, — сказала Джилл, — це краще, ніж нічого.
Обличчя її було повернуте до креденса, що затуляв вікна. Попри всі старання, вони не могли не зважати на човгання, стукіт, постійне биття і шелест крил.
— Повечеряємо раніше, — запропонував Нат, — для розваги. Попросимо мамусю. Смажений сир, добре? Таке, що ми всі любимо?
Підморгнув і кивнув дружині. Хотів, щоб з обличчя Джилл зник вираз тривоги й остраху.
Він допоміг з вечерею, при цьому посвистуючи, наспівуючи та роблячи стільки гуркоту, скільки міг; йому здалося, що човгання і стукіт стали трохи тихішими, ніж досі. Підійшов до спалень і прислухався, але більше не чув штовханини на даху.
— Вміють зміркувати, — подумав він. — Знають, що тут їм нелегко пробитися. Спробують деінде. Не гаятимуть часу на нас.
Вечеря пройшла без пригод, а потім, коли зі столу вже було прибрано, вони почули новий звук: гудіння. Звичайний звук, який усі вони знали й розуміли.
Дружина подивилася на нього, її обличчя просвітліло.
— Літаки, — сказала вона, — проти птахів вислали літаки. Я ж казала, що це треба зробити. Тепер їм покажуть. Це не постріли? Чуєш постріли?
Це й справді могли бути постріли — у відкритому морі. Нат не знав, що сказати. Великі корабельні гармати справді могли стріляти у чайок в морі, але ж чайки зараз були всередині країни. Берег обстрілювати не можна, через населення.
— Як добре чути літаки, правда? — казала жінка.
Джилл, розділяючи її ентузіазм, підстрибувала разом із Джоні.
— Літаки покажуть птахам! Літаки їх усіх повбивають!
Тоді десь милі за дві вони почули вибух, потім другий, третій. Гудіння віддалилося, відійшло у відкрите море.
— Що це було? — спитала дружина. — На птахів скидали бомби?
— Не знаю, — відповів Нат. — Не думаю.
Не хотів їй казати, що звуки, які вони почули, — це авіакатастрофа. Не сумнівався, що уряд вирішив вислати літаки на розвідку, але ж могли там збагнути, що ця авантюра — самогубство. Що може літак проти птахів-смертників, які кидаються на пропелер і фюзеляж, окрім як сам упасти? Він припустив, що таке зараз діється у всій країні. Які втрати. Хтось там угорі втратив голову.
— Куди полетіли літаки, татку? — спитала Джилл.
— Назад на базу, — відповів він. — А тепер пора стрибати в ліжко!
Дружина була зайнята, роздягаючи дітей при вогні, стелячи їм постелі, те й се, а він тим часом обійшов котедж, аби впевнитись, що ніде нічого не пропущено. Літаки вже не гули, корабельні залпи припинилися. «Марнування життів і зусиль, — сказав собі Нат. — Ми жодним чином не можемо достатньо їх знищити. Занадто дорого це обійдеться. Хіба що газом. Можливо, спробують розпорошувати газ, гірчичний газ. Звичайно, спершу попередять. Певно, кращі мізки країни міркують над цим уже цього вечора.
Чомусь така думка його заспокоїла. змалював собі картину, як науковців, натуралістів, техніків і всіх тих парубків — хлопців із задньої кімнати[7], — викликали на нараду, щоб вони негайно почали працювати над проблемою. Це робота не для уряду, не для начальників штабів, — всі вони просто виконуватимуть накази вчених.
— Мусять бути безжальними, — думав він. — Щоб уникнути гірших бід, доведеться ризикувати людьми, якщо використають газ. І худоба теж, і земля — все буде заражене. Але доки це все триватиме — без паніки. Оце біда. Під час паніки люди втрачають голови. BBC мало рацію, застерігаючи нас від цього.
Нагорі в кімнатах усе було тихо. Ніхто більше не шкрібся і не стукав у вікна. Затишшя під час бою. Перегрупування сил. Адже так це називали у старих воєнних повідомленнях? Хоча вітер не послабшав. Він усе ще чув, як той реве в димарях. Море билося об берег. Тоді згадав про припливи й відпливи. Зараз відплив прийде на зміну припливові. Можливо, затишшя в бою трапилося через відплив. Мусив існувати якийсь закон, котрому підкорялися птахи, — і це все було пов’язане зі східним вітром та припливом.
Глянув на годинник. Майже восьма. Пік припливу пройшов годину тому. Це пояснює затишшя: птахи нападають під час припливу. Може, всередині країни це не працювало, але на узбережжі, здавалося, це було саме так. Нат подумки розраховував час. У них буде шість годин без нападів. Коли знову настане приплив, приблизно двадцять по першій ночі, птахи повернуться…
Були дві речі, які він міг би зробити. Перше — відпочити, і йому, і дружині й дітям, нехай би вони перехопили стільки сну, скільки вдасться, до передранкових годин. Друге — вийти на вулицю, глянути, як справи на фермі, перевірити, чи працює там телефон, чи не могли б вони довідатися новин з комутатора.
Тихо покликав дружину, яка щойно вклала дітей. Вона пройшла півдороги вгору сходами і він зашепотів до неї.
— Не підеш, — одразу відповіла вона, — не підеш і не залишиш мене з дітьми саму. Я цього не витримаю.
В її голосі наростала істерика. Він утихомирив, заспокоїв її.
— Гаразд, — сказав він, — усе гаразд. Почекаю до ранку. А тоді послухаємо новини о сьомій. Але вранці, коли настане відплив, я спробую дістатися ферми. Там нам можуть дати хліба, картоплі, ще молока.
Його думка знову запрацювала, плануючи, як уникнути непередбачуваного. Звичайно ж, вони цього вечора не доїли худобу. Корови, напевне, стоять біля воріт, чекаючи на подвір’ї, а господарі сиділи всередині, за забитими вікнами, як вони тут у котеджі. Звісно, якщо в них був час удатися до таких заходів безпеки. Згадав про фермера, Трігга, як той усміхався йому з автівки. Не було жодної стрілецької вечоринки, не цього вечора.
Діти спали. Дружина, все ще одягнена, сиділа на матраці. Дивилася на нього неспокійними очима.
— Що ти збираєшся робити? — прошепотіла вона.
Він похитав головою, — мовчи! Легко, крадькома, відкрив задні двері і виглянув назовні.
Темно, хоч в око стрель. Вітер дув сильніше, ніж досі, регулярними крижаними поривами з моря. Вдарився об щось ногою на першому ж кроці за дверима. Все було завалено птахами. Всюди мертві птахи. Під вікнами, біля стін. Самогубці, смертники, що, кидаючись униз, зламали собі в’язи. Де б він не подивився — всюди мертві птахи. Жодного сліду живих. Живі з відпливом відлетіли вглиб моря. Чайки мали б гойдатися на хвилях, як вони це робили опівдні.
Там далеко, де два дні тому працював трактор, щось горіло. Один із розбитих літаків, рознесений вітром вогонь перекинувся на скирту.
Глянув на пташині тільця і подумав, що коли їх поскладати одне на одне на підвіконні, то це буде додатковим захистом від наступної атаки. Може, невеликим, а все ж. Тіла треба буде роздряпати, розклювати і відтягти вбік, перш ніж живі птахи знайдуть точку опори і накинуться на шибки. Напотемки взявся за роботу. Трясця, як же неприємно до них торкатися. Тіла були ще теплими і кривавили. Пір’я злиплося від крові. Він відчув, як його шлунок підступає до горла, але далі працював. Похмуро зауважив, що всі шибки побиті. Лише дошки не дали птахам увірватися. Він заткнув діри у шибках скривавленими тільцями птахів.
7
Словосполучення «the backroom boys» (дослідники, науковці), походить від висловлення лорда Бівербрука, який згодом став міністром повітряного флоту Великої Британії. У своїй промові про “неоспіваних героїв війни” він сказав: «Кому треба віддавати честь та шану? Я вам скажу. Хлопцям у задній кімнаті (the backroom boys). Вони не перебувають у центрі загальної уваги, а просто роблять свою справу».