Закінчивши, повернувся в будинок. Забарикадував двері до кухні, забезпечив подвійно. Зняв бинти, цього разу клейкі від пташиної крові, а не з його власних порізів, та наклав свіжий пластир.
Жінка приготувала йому какао і він жадібно випив. Дуже втомився.
— Все гаразд, — сказав він, посміхаючись, — не бійся. Проб’ємся.
Ліг на матрац і заплющив очі. Одразу ж заснув. Сон його був неспокійним, бо все йому снувалася думка, наче він щось забув. Пропустив якусь справу, що її конче слід було зробити. Якийсь захист — він добре про нього знав, але забув і уві сні не міг згадати назви. Це було якось пов’язано з палаючим літаком та скиртою на пагорбі. А все ж не сам прокинувся. Це дружина врешті його розбудила, торсаючи за плече.
— Вже почали, — хлипала вона, — всю цю годину. Я не можу їх слухати сама. І чимось тхне, чимось горілим.
Тоді він згадав. Забув докласти до вогню. Він ледве тлів. Нат устав і швидко засвітив лампу. Стукали у вікна й двері, але не це привернуло його увагу. Тхнуло смаленим пір’ям. Запах заповнив кухню. Він одразу ж зрозумів, що це. Птахи пробралися крізь димар, протискаючись вниз, до кухні.
Схопив щіпки, папір, поклав їх на тліюче вугілля і потягся до банки з гасом.
— Відійди, — гукнув він дружині, — мусимо ризикнути.
Вилив гас у вогонь. Полум’я з ревом шугнуло димарем угору. До плити впали обгорілі, почорнілі трупи птахів.
Діти прокинулися з плачем.
— Що таке? — питала Джилл. — Що трапилося?
Нату ніколи було відповідати. Вигрібав тушки з димаря, виволікаючи їх на підлогу. Полум’я все ще ревло і залишалася небезпека займання димаря, але він мусив. Вогонь відігнав би живих птахів від димаря на даху. Але з нижнім коліном недобре. Воно геть забите тліючими безвладними тілами птахів, спійманих у вогненну пастку. Майже не зважав на стукіт у вікна й двері; хай вони б’ють крилами, ламають дзьоби, гинуть, намагаючись проламати собі вхід до його дому. Не вламаються. Подякував Богу за їхній старий котедж із маленькими вікнами та товстими стінами. Йому не подобалися нові муніципальні будинки. Хай небеса охороняють тих у нових муніципальних будинках.
— Годі плакати, — звернувся він до дітей. — Нічого боятися, годі плакати.
Далі вигрібав тліючі обсмалені тіла, щойно вони потрапляли до плити.
— Це їх зупинить, — сказав він собі, — тяга і полум’я вкупі. З нами все буде гаразд, доки димар у порядку. Розстріляти мене за це. Це все я завинив. Останнє, що я мав би зробити, — підкласти до вогню. І знав же, — щось занехаяв.
Серед дряпання і тріску дощок у вікнах раптом затишно пробив кухонний годинник. Третя ранку. Зосталося трохи більше чотирьох годин. Він не зовсім точно знав час піку припливу. Прикинув, що це десь о пів на восьму, за двадцять восьма.
— Розпали примус, — сказав він дружині. — Зроби нам чаю, а дітям какао. Чого нам сидіти склавши руки?
Оце правильна лінія. Вона має бути чимось зайнята, а діти теж. Рухатися, їсти, пити; завше краще бути при ділі.
Приглянувся до плити. Полум’я стихло. Але з димаря більше не падали почорнілі тіла. Він просунув кочергу так далеко, наскільки зумів, і не знайшов нічого. Чисто. Димар чистий. Витер піт із чола.
— Ходи сюди, Джилл, — сказав він, — принеси мені ще щіпок. Ми зараз влаштуємо справжнє багаття!
Але вона не могла підійти. Втупилася в купу обгорілих пташиних тіл.
— Не переймайся ними, — промовив він, — ми їх викинемо до коридору, коли вогонь добре розгориться.
Небезпеки для димаря більше не було. Якщо вогонь горітиме вдень і вночі, то вона й не повториться.
«Завтра мені треба буде взяти побільше палива з ферми, — подумав він. — Цього надовго не вистачить. Що ж, якось викручусь. Зроблю все потрібне під час відпливу. Все, що нам потрібно, слід робити під час відпливу. Якось до цього пристосуватися та й все.
Вони пили чай і какао та їли скибки хліба з боврілом[8]. Нат зауважив, що зосталося всього пів буханця. Ну нічого, вони обійдуться.
— Геть, — казав малий Джоні, ложкою вказуючи на вікна, — геть, старі погані птахи.
— Правда, — промовив Нат, посміхаючись, — нам старі жебраки непотрібні. Досить з нас.
Били браво, почувши глухий звук, з яким гинув черговий птах.
— Ще один, татусю, — кричала Джилл, — ще один здох.
— Так йому й треба, — казав Нат, — туди йому й дорога, бандюзі.
Отак вони мусять триматися. Зберігати дух. Якщо вони протримаються так до сьомої, до перших новин, то це буде незле.
— Дай мені сигарету, — попросив він дружину. — Трохи диму переб’є запах смаленого.
— У пачці зосталася лише дві, — відповіла вона. — Я збиралася купити тобі в кооперації.
— Я лише одну, — сказав він, — другу на чорний день.
Не було сенсу заганяти дітей спати. Під це дряпання і стук у вікна ніхто б і ока не склепив. Він сидів, обнявши одною рукою дружину, іншою — Джилл, малий Джоні у мами на колінах, ковдри купою звалили на матрац.
— Можна не пропадати за цими жебраками, — сказав Нат, — але завзяття у них є! Вже б мали втомитися від цієї гри, та ба!
Але недовго птахи їх тішили. Стук тривав і тривав, аж вухо Ната вловило нову скрипучу нотку, наче хтось із дзьобом гострішим, ніж у його попередників, приєднався до побратимів. Нат спробував згадати назви птахів, намагався уявити, хто б до цього надавався. Це не стукіт дятла. Той легший і частіший. Це хтось серйозніший, коли довбтиме так далі, то деревина розколеться, — як раніше скло. Тоді згадав яструбів. Невже яструби перейняли чергу чайок? Чи, може, на підвіконнях були канюки, орудуючи кігтями і зубами? Яструби, канюки, боривітри, соколи, — він забув про хижих птахів. Забув, які вони сильні. Залишилися три години — а доти вони мусять чекати під тріск дерева, яке ламали кігті.
Нат оглянувся довкола, вирішуючи, які меблі можна розламати, щоб зміцнити двері. Завдяки креденсу вікна були в безпеці. Стосовно ж дверей він певності не мав. Піднявся нагору, але, коли дістався сходового майданчика, зупинився і прислухався. Почув легеньке дріботіння з дитячої спальні. Птахи прорвалися… Притулив вухо до дверей. Йому не причулося. Чути було шелест крил і дріботіння — вони перешукували підлогу. У другій спальні все ще було чисто. Він увійшов туди і почав витягати меблі, навалюючи їх купою на сходовій площадці, якби так піддалися двері дитячої спальні. Про всяк випадок. Може, й не придасться. Не міг підперти меблями двері — вони відкривалися всередину. Усе, що можливо, — стягти їх на верхній майданчик сходів.
— Нате, спускайся, що ти робиш? — гукнула дружина.
— Я вже недовго! — відгукнувся він. — Дещо тут підлаштовую.
Не хотів, щоб вона приходила, не хотів, щоб чула дріботіння пташиних ніг у дитячій спальні і шелест цих крил за дверима.
О пів на шосту він запропонував поснідати — смажений хліб із шинкою, — аби тільки вгамувати зростаючий переляк в очах дружини і заспокоїти дітей, що розвередувалися. Дружина не знала про птахів нагорі. На щастя, спальня була не над кухнею. А то б вона не могла не почути, як вони там, угорі, шумлять, намагаються клювати підлогу. А ще дурний і безглуздий стукіт падіння птахів-самогубців, «смерть і слава хлопців[9]», що влітали у спальню, розбиваючи голови об стіни. Він знав, що це старі сріблясті мартини. У них зовсім немає мізків. Інша річ морські мартини, ті знали, що роблять. Ну й канюки, яструби…
Помітив, що дивиться на годинник, пильнуючи за стрілками, які повільно повзли по циферблаті. Якщо його теорія неправильна, якщо атака не припиниться зі спаданням припливу — їм кінець, це він добре розумів. Недовго витримають без повітря, без перепочинку, без більшої кількості палива, без … його мозок працював зі всіх сил. Знав — щоб витримати облогу, їм потрібна сила-силенна речей. Вони не встигли забезпечитися. Не були готові. Може ж бути, що в містах усе-таки безпечніше. Якби ж він міг через телефон на фермі зв’язатися зі своїм кузеном — лише коротка подорож поїздом углиб країни, вони могли б взяти авто напрокат. Було б швидше, якщо взяти напрокат автомобіль, — між припливами.
8
Бовріл (Bovril) — солоний м’ясний соус з домішками горіхів та дріжджів, традиційний британський харчовий продукт.
9
Перефразоване «смерть чи слава хлопців» («Death or Glory Boys») — девіз полку королівських лансьєрів.