Голос дружини, що повторювала його ім’я, прогнав раптовий і непереборний потяг до сну.
— Що? Що трапилося? — різко спитав він.
— Радіо, — сказала дружина. — Я пильную за годинником. Вже майже сьома.
— Не крути ручку, — він вперше роздратувався, — вона настроєна на внутрішнє мовлення. Передаватимуть звідти.
Вони чекали. Годинник на кухні пробив сьому. Ані звуку. ні сигналів часу, ні музики. Чекали ще чверть години, переключили на Лайт. Те саме. Жодних новин не передавали.
— Ми, певно, зле почули, — сказав він, — вони не передаватимуть до восьмої.
Радіо залишили увімкненим. Нат спитав себе, наскільки вистачить батарейки. Зазвичай її заряджали, коли дружина вибиралася до міста на закупи. Якщо батарея розрядиться, вони не почують інструкцій.
— Світає, — шепнула дружина. — Не бачу цього, але відчуваю. І птахи вже так гучно не барабанять.
Вона мала рацію. Скрип і тріск що далі, то слабшав. Так само, як штовханина на підвіконні та на порозі. Настав відплив. До восьмої було тихо, — лише вітер завивав. Діти, заколисані тишею, врешті заснули. О пів на дев’яту Нат вимкнув радіо.
— Що ти робиш? Пропустимо новини, — сказала дружина.
— Жодних новин не буде, — відповів Нат. — Мусимо покладатися самі на себе.
Він підійшов до дверей і повільно розібрав барикаду. Відсунув засув, відіпхнув ногою тіла на східцях за дверима, вдихаючи морозне повітря. Його чекало шість дуже працьовитих годин і необхідно було правильно розподілити сили, не витрачаючи їх намарне. Харчі, світло, паливо, — це їм необхідне в першу чергу. Якщо він зможе цим забезпечитись, вони переживуть ще одну ніч. Вийшов до саду і одразу ж побачив живих птахів. Чайки відлетіли погойдатися на морських хвилях, як вони це робили раніше, — їм треба було підживитися і перепочити, перш ніж знову йти в наступ. Інша річ сухопутні птахи. Ті чекали і пильнували. Нат побачив, як вони сиділи на живоплотах, на землі, юрмилися на деревах, на полях, — стрій за строєм непорушних птахів.
Дійшов до кінця їхнього маленького саду. Птахи не ворушилися. Пильно придивлялися до нього.
— Мушу роздобути харчі, — сказав собі Нат. — Мушу піти на ферму, щоб знайти там харчі.
Повернувся до котеджу. Оглянув вікна й двері. Піднявся нагору і відкрив дитячу спальню. Там порожньо — лише мертві птахи на підлозі. Живі були надворі, в саду, в полях. Він спустився вниз.
— Йду на ферму, — сказав він.
Дружина притислася до нього. З відкритих дверей бачила живих птахів.
— Візьми нас з собою, — заблагала вона, — ми тут самі не витримаємо. Я б воліла померти, ніж залишатися тут сама.
Він подумав і кивнув.
— Раз так, — сказав він, — то принось кошики і візочок Джоні. Завантажимо візочок.
Вони тепло вдяглися, щоб захиститися від колючого вітру, вдягли рукавички, замоталися в шалики.
Дружина посадила Джоні у візочок. Нат взяв Джилл за руку.
— Птахи, — запхинькала вона, — там, у полях.
— Вони нас не зачеплять, — сказав він, — не при денному світлі.
Пішли через поле до перелазу, а птахи не рухалися. Чекали, — з головами, повернутими до вітру.
Коли вони дійшли до повороту на ферму, Нат зупинився і наказав дружині чекати його з дітьми, сховавшись за огорожею.
— Але ж я хочу побачити місіс Трігг, — запротестувала вона. — Якщо вони вчора були на ринку, то стільки всього можна в них попросити, окрім хліба ще й…
— Почекай тут, — перебив її Нат. — Я за хвильку повернуся.
Корови мукали, неспокійно ходячи подвір’ям. Він побачив пролом у паркані, проламаний вівцями, що безладно блукали у палісаднику перед будинком ферми. З димарів не йшов дим. У Ната були недобрі передчуття. Він не хотів, щоб дружина чи діти спускалися до ферми.
— Не впирайся, — жорстко сказав він, — роби, що кажу.
Вона покотила візок під огорожу, сховавшись разом із дітьми від вітру.
Він сам спустився до ферми. Продерся крізь стадо корів, що ревли і товклися на дорозі, страждаючи через переповнені вим’я. Він побачив автівку — чомусь біля воріт, не в гаражі. Вікна будинку ферми були розбиті. У дворі та довкола дому лежало багато мертвих чайок. Живі птахи сиділи на деревах за фермою і на даху будинку. Не ворушилися. Пильнували за ним.
Тіло Джима лежало на подвір’ї…, те, що від нього зосталося. Коли птахи зробили своє, його ще й потоптали корови. Поруч із ним була його рушниця. Двері будинку були зачинені на засув, але через розбиті шибки легко було підняти вікна та пролізти всередину. Тіло Трігга лежало біля телефону. Він, мабуть, намагався додзвонитися до комутатора, коли птахи до нього добралися. Слухавка бовталася, апарат відірваний від стіни. Жодних ознак місіс Трігг. Вона мала б бути нагорі. Піти туди? Стримуючи нудоту, Нат розумів, що він знайде.
— Дяка Богу, — сказав він собі, — дітей у них не було.
Змусив себе піднятися сходами, але на півдорозі обернувся і пішов назад. Побачив її ноги, висунуті з відчинених дверей спальні. Поруч із нею лежали тіла морських мартинів і парасолька, зламана.
— Тут нічого не вдієш, — подумав Нат. — У мене лише п’ять годин, а то й менше. Трігги зрозуміли б. Мушу завантажити все, що знайду.
Пішов назад до дітей і дружини.
— Я хотів би завантажити машину, — сказав він. — Вугілля і гас для примусу. Відвеземо це додому і повернемося за новою партією.
— А що Трігги? — спитала дружина.
— Мабуть, перебралися до друзів.
— Мені піти й допомогти тобі?
— Ні, там справжній бедлам, усюди корови й вівці. Почекай, я піджену машину. Зможете туди сісти.
Він незграбно вивів автівку з двору на вулицю. Звідти його дружина й діти не побачать тіла Джима.
— Залишайтеся тут, — сказав він, — а візок покинь. Візок можна забрати пізніше. Я збираюся завантажити машину.
Вона весь час дивилася на нього. Він вирішив — жінка зрозуміла, бо інакше запропонувала б йому пошукати хліб і продукти.
Вони зробили три ходки між фермою та їхнім будинком, перш ніж він вирішив, що в них є все необхідне. Обдумуючи це, вразився тим, без якої сили-силенної речей неможливо було обійтися. Головне — дошки для вікон. Він усе обійшов, шукаючи деревину. Хотів замінити щитки на всіх вікнах котеджу. Свічки, гас, цвяхи, консерви в бляшанках, — список був нескінченним. Ще він подоїв трьох корів. Решта мусила блукати, мукаючи, бідна худоба.
Під час останнього рейсу він підвів машину до автобусної зупинки, висів і підійшов до телефонної будки. Та дарма. Лінія не працювала. Піднявся на насип і оглянув місцевість довкола, але жодних ознак життя не було, на полях нікого, лише птахи — ті стерегли і очікували. Деякі з них спали, — він бачив занурені в пір’я дзьоби.
— Хтось подумав би, що вони їстимуть, — сказав він собі. — А не просто сидітимуть отак.
Тоді згадав. Вони напхалися їжею. Нажерлися за ніч. Тому сьогодні й не рухаються.
З димарів у муніципальних будинках не виходило ні цівки диму. Подумав про дітей, які бігли ввечері через поля.
— Я мусив знати, — подумав, — мусив забрати їх з собою.
Глянув угору на небо. Воно було безбарвним і сірим. Головний елемент пейзажу, голі дерева, виглядали обшарпаними і вичорненими під східним вітром. Живі птахи, які чекали в полях, не зважали на холод.
— Ось добра нагода дістатися до них, — сказав Нат, — зараз вони нерухома мішень. Мали б зробити це по всій країні. Чому наші літаки не злітають і не розприскують отруйного газу? Що роблять наші хлопці? Мали б знати, мусили б побачити.
Повернувся до машини і сів на місце водія.
— Швидше їдь повз другі ворота, — шепнула дружина. — Там лежить листоноша. Я б не хотіла, щоб Джилл побачила.
Він натиснув на газ. Маленький морріс застрибав і заторохкотів по дорозі. Діти радісно заверещали.