— Гоп-гоп, гоп-гоп! — кричав малий Джоні.
Коли вони дісталися котеджу, була за чверть перша. Зоставалася лише година.
— Я краще пообідаю потім, холодним, — сказав він. — Підігрій щось для себе й дітей, трохи супу. Мені ніколи їсти, мушу розвантажити це все.
Переніс усе всередину котеджу. Пізніше вони це розберуть. Треба всім дати роботу на довгі наступні години. Він насамперед мусить зайнятися вікнами й дверима.
Методично обійшов котедж, перевіряючи всі вікна, всі двері. Забрався на дах і забив дошками усі димарі, крім кухонного. Холод був таким сильним, що він ледь витримував, але це слід було зробити. Він раз у раз дивився в небо, за літаками. Не було нічого. Працюючи, він лаяв нездалу владу.
— Все те саме, — пробурмотів він, — знову нас покинули напризволяще. Балаган, від самого початку балаган. Ні плану, ні організації. Їм плювати на нас, отут. От що. В першу чергу населення з глибини країни. Там, ані хиби, використовують газ, там усі літаки. Ми мусимо чекати і брати, що зосталося.
Зупинився, закінчивши з димарем спальні, і глянув на море. Там щось рухалося. Щось сіре й біле між гривачів.
— Старий добрий флот, — сказав, — ніколи нас не кине. Йдуть у протоку, повертають у бухту.
Напружуючи очі, що сльозилися на вітрі, вдивлявся в море. Але він помилився. Там не було кораблів. Це не флот. З моря здіймалися чайки. Зграї, зібрані в полях, нашорошивши пір’я, загонами здіймалися із землі та, крило при крилі, злітали вгору до неба.
Настав приплив.
Нат спустився вниз драбиною і ввійшов до кухні. Сім’я обідала. Було по другій. Він зачинив і заставив двері, запалив лампу.
— Нічка, — сказав малий Джоні.
Дружина ще раз увімкнула радіо, але воно мовчало.
— Я прокрутила по всій шкалі, — сказала вона, — усі закордонні, багато. Нічого не піймала.
— Мабуть, ті самі клопоти, — сказав він, — може, у всій Європі таке.
Вона налила повну тарілку супу Тріггів, відрізала йому великий окраєць хліба Тріггів і полила скибку їхньою підливкою.
Вони мовчки їли. По підборіддю малого Джоні потекла підливка і капнула на стіл.
— Манери, Джоні, — сказала Джилл, — ти мусиш навчитися витирати рота.
Розпочалося стукання у вікна й двері. Шелест, штовханина, спихання одне одного з підвіконня. Перший глухий удар падіння чайки-самогубиці на сходах.
— Невже Америка нічого не зробить? — сказала дружина. — Вони завжди були нашими союзниками, правда? Напевне, Америка щось робитиме?
Нат нічого не відповів. На вікнах були міцні дошки, на димарях теж. Котедж був заповнений припасами, паливом, усім необхідним на кілька наступних днів. Пообідавши, він розсортує речі і акуратно їх розкладе, щоб було зручно. Дружина зможе йому допомагати, діти теж. Вони мусять бути зайняті відтепер і до за чверть дев’ятої, коли почнеться відплив; потім він вкладе їх на матраци, припильнує, щоб вони добре виспалися до третьої ранку, коли почнеться шум.
Він придумав нову схему укріплення вікон — натягти перед дошками колючий дріт. Приніс великий моток його з ферми. Незручно, що доведеться працювати в темряві, у період затишшя між дев’ятою і третьою. Шкода, що він не подумав про це раніше. Ну що ж, доки дружина й діти спатимуть, це для нього буде головним заняттям.
Менші птахи добивалися до вікон. Він розпізнавав легке постукування їхніх дзьобів та м’який шелест крил. Яструби вікнами не переймалися. Зосередили свої сили на дверях. Нат чув, як тріщало, розриваючись, дерево і думав, скільки мільйонів років пам’яті збиралося у цих маленьких мізках, за колючими дзьобами й гострими очима, аж тепер сформувався інстинкт, який дає їм змогу нищити людство зі справністю й точністю машини.
— Викурю останню сигарету, — сказав він дружині. — От з мене дурень, це єдине, що забув привезти з ферми.
Потягся за сигаретою, переключив німе радіо. Кинув порожню пачку у вогонь та спостерігав, як вона горить.
Старий
Я чув, ви про Старого[10] питали? Отож, отож! Ви тут нові, на відпочинку. Влітку в нас багато таких. Так чи сяк, завжди знаходять дорогу вниз зі скель до цього пляжу, а потім зупиняються і дивляться спершу на море, а тоді знову на озеро. От як ви щойно.
Гарна місцина, авжеж? Тиха і самотня. Не дивуватися старому, що тут поселився.
Не знаю, коли це було. Ніхто не знає. Либонь, багато років тому. Коли я сюди перебрався, задовго до війни, він уже жив тут. Може, втік од цивілізації, як оце я. Або, може, там, де він жив раніше, залили йому сала за шкіру. Важко сказати. У мене з самого початку було почуття, наче він щось таке скоїв або ж проти нього скоєно, що він озлобився на весь світ. Пам’ятаю, вперше його побачивши я собі сказав: «Поб’юся об заклад, що старий — пекельний характер!»
Так, отут він мешкає біля озера зі своєю місіс. Мають щось наче курінь, відкритий усім вітрам, але, схоже, їм це байдуже.
Мене попередив про нього один із парубків на фермі. Радив мені, сміючись, обходити далеким рейдом старого, що мешкає поблизу озера, — він неприхильний до чужих. Тож я ходив із острахом і не залишався там надовго. Та й що з того було б, я його говіркою ні слова не знав. Вперше, коли його побачив, він стояв біля краю озера і дивився на море. З тактовності я не пішов через кладку над потоком, щоб не йти повз нього, а, натомість, перейшов пляжем на інший бік озера. Потім з неприємним почуттям, наче я пхаюся не до свого діла, прикуцьнув за кущем дроку, витяг свою підзорну трубу і примружився на нього.
Він був чималим хлоп’ягою, кремезним і дужим — тепер, звісно, постарів; я розповідаю про те, що було кілька років тому, але й зараз видно, яким він був колись. Що за ореол влади витав над його прекрасною головою, яку він носив із величчю короля. Маю свою думку з цього приводу. Ні, не жартую. Чи не успадкував він королівської крові від якогось далекого предка? Час від часу вона в ньому прокидається — він у цьому не винен — підіймає в ньому все краще і кидає у шал битви. Але тоді я про це не думав. Просто дивився на нього і давав нурка за дрік, побачивши, що він повернувся. Ще й питав себе, чи він знає, що я за ним підглядаю, і як на це зреагує.
Якщо вирішить дістатися до мене через озеро, я виглядатиму геть дурним. Але мусив надумати що іншого, хоча, можливо, взагалі про мене не дбав. Далі дивився на море, спостерігаючи за чайками і підступаючим припливом, а тоді попрошкував на свій бік озера, до свого дому, місіс, і, мабуть, вечері.
А от її я в той перший день і краєм ока не бачив. Не було її й близько. Вони мешкали на лівому березі озера, не було туди властивої стежки, а я зовсім не мав зухвальства підходити туди близько, щоб зіткнутися з нею віч-на-віч. А зустрівши був розчарований. Взагалі ні на що дивитися. Себто, нічого схожого на його характер. Я зміркував, що це спокійна, м’яка і терпляча істота.
Коли я їх побачив разом, вони обоє поверталися з риболовлі та прямували до берега озера. Він, звісно, попереду, а вона плуганилася ззаду. Жодне з них не звернуло на мене найменшої уваги, а я тішився, бо старий міг зупинитися, почекати, сказати їй, щоб поверталася додому, а тоді спуститися до скель, де я сидів. Питаєте, що я сказав би, якби він так зробив? Побий мене грім, якщо знаю. Може, встав би, насвистуючи з робленою байдужістю, а потім із поклоном та посмішкою, — даремною, але завченою, ви ж розумієте, — сказав би добридень і забрався звідти. Не думаю, що він щось би мені заподіяв. Лише дивився б на мене тими своїми дивними вузькими очима і дозволив піти.
Потому я і взимку, і влітку бував там на пляжі чи на скелях, а вони далі вели своє дивне самотницьке життя, інколи рибалячи в озері, інколи в морі. Час від часу я зустрічав їх у гавані в гирлі ріки — вони дивилися там на яхти, що стояли на якорі, та на морські кораблі. При такій нагоді цікаво мені було, хто з них пропонував мандрівку. Можливо, його раптом тягло на суєтне і життя в гавані, і все те, від чого він необачно відмовився або й ніколи не знав, і тоді він казав їй: «Вибираємося сьогодні до міста». А вона, щаслива йому догодити, йшла з ним.
10
В оригінальному тексті всюди, крім цього речення, «старий» (old man) написаний з маленької літери. Переклад відтворює авторське написання.