Скулений у грудку, засинав. Знову пропадав зі світу: не хотів і не міг бути деревом. Не хотів стояти на одному місці й безсило махати до неба руками-гіллям. Йому призначено йти. Призначено щось знайти у цьому світі, а щось знайти — значить зрозуміти. Тому стогнав крізь сон і просив подумки: хай, розплющившись, побачить омитий росами ранок…
Часом йому здавалося, що клапті туману, які лягали на землю, ставали перекотиполями, і він думав, що, коли покотяться йому назустріч, доведеться вступити з ними у змагання, як Самсонові з левом. Не боявся того, бо мав уже в собі силу. Ішов просто на ті перекотиполя, і вони не витримували: розпадалися й пропадали, як туман, бо й були, зрештою, туманом.
Поступово наростало в ньому впевнення, яке з'явилося бозна-звідки: він не людина в цьому світі, але йому не можна й без людей. Згубив на бойовиську щось таке, чого не можна губити. Оте маленьке, кругленьке, без чого годі існувати. Оте, що дає змогу тверезо бачити світ і не дуритися маревами.
Скулений у грудку, чекав. Пропадав зі світу, але не хотів його втратити. Тоді в ньому й пробуджувався біль. Тоді він і стогнав тяжко. Але водночас прокидалось, ояснення — без того не міг іти. Не міг тверезо дивитися на світ, бо його таки треба пізнати. Хоч якось пристосуватися до життя і до людей, куди так нагло тягло. Вжене боявся зближення з ними, бо за час оцього ходу почав мінятися. Щось у ньому утверджувалося і кріпло — не так знання, як упевнення. Через це мав силу йти цілий день, а коли падав знесилілий, відчай його вже не брав…
Дощ пройшов так само раптово, як і почався. Хмара зі своїми шаблями та громами поволоклася далі, а він подумав, що це перший дощ, який застав його в дорозі. Не було біля нього звичної зграйки мух, і це раптом звеселило його. І хоч так само пекло в грудях, рушив у шлях упередній бадьоріше.
Втекти від мух, однак, йому не вдалося. За мить знову зазуділо біля вуха: висіла за плечима прозора хмарка. Крутливі й швидкі мухи переганяли його і відставали, збивались у льоті одна з одною, і странній понурився упокорюючись. Не мав права радіти, бо раптово починав боятися самого себе. Ноги його черпали дорожню грязюку, а коли траплялася калюжа, не обходив, а брів навпрошки:
Лежав у полі і вдихав у себе запах зела. Вже не цікавився тим, що було в минулому: не потрібно воно йому стало. Тіло гуло від утоми, а над головою безживне висіли купчасті хмари. Хто зна, може, це одна із хмар скинула його на землю й пустила, пославши навздогін лиховісного ворона, який час від часу каркає над головою. Але є там у небі ще один птах. Срібногорлий і веселий, котрий підбадьорює його ясним співом. Власне, все було складніше. Вдень чув над собою срібні передзвони, а ночами його переслідував ворон. Ішов на нього й кричав, задираючи вгору дзьоба. Мав широкі груди й червоного рота, лискуче пір'я й пекучі очі. Тоді странній прокидався й довго лежав без сну, з цікавістю вдивляючись у засипане зорями небо.
Після дощу знову цілими днями нещадно палило сонце. Повітря аж тремтіло від спеки, а на обрії похитувалися сиві перекотиполя. Він ішов, обкипілий потом, і йому здавалося, що тіло покривається соляною плівкою.
І все— таки не думати про себе не міг. Знав, колись була у нього мати, але з цим словом не в'язалося ні образу, ні почуття. Сушило горло, але не міг змочити його водою. Хапав губами траву і пробував жувати. Мав би відчувати голод і дбати про харч. Від часу, коли покинув бойовисько, тобто відтоді, відколи щось-таки пам'ятав, не було в роті ні ріски, але це також його не турбувало. Хапаючи губами траву, нагадував собі акт їдження, але й це не будило голоду.
Дививсь у залите яскравим сяйвом небо. Сонце тремтіло, наче кинута вгору золота куля. Навкруги стелилися сині й зелені пасмуги. Він відчув, що чогось чекає, — мало зараз збутися. Насторожився і став напнутий, наче тятива.
— Бов! — почув він раптом дзвінкий, наче задзвонило саме сонце в небі, звук.
— Бов! — почулось удруге, і він звівся на ліктях, наслухаючи. Дзвін бив і бив з однаковими проміжками, монотонно й ніби
байдуже — весь простір заповнився сухими мідними хвилями. З'явився вітер, дихнуло в обличчя розімлілими на сонці травами, та й перекотиполя на обрії стали рости, нагадуючи вже не туман, а далекі міські стіни.
Тоді він встав і подибав просто на звук, і знову перед ним простелилася звичайна степова дорога, а попереду все виразніше й виразніше виростали з серпанку міські стіни. Хиталися, наче у воді, — блищали дахи храмів і черепиця покрівель. Не хотів думати, що це — мана, тож не пришвидшував ходи, а тільки тримався звуку, що вряди-годи розбивав на мідь повітря. Не спускав з очей хитких стін і веж, знав, що скоро побачить людей. Можливо, щось тут і відбудеться, непередбачене, але конче йому необхідне, — радіти ж не поспішав.