Бувай здоров!
ЛИСТ XI
Сенека вітає свого Луцілія!
Розмовляв зі мною твій друг, хорошої вдачі юнак. Уже з перших слів я міг судити про його розум, про хист, та й про успіхи, яких він осягнув. Справив на мене гарне і, гадаю, правдиве враження. Говорив без підготовки - я ж перестрінув його несподівано. Поки зосереджувався на розмові, з соромливістю (а це добра ознака в юнака) ледве що міг упоратися: зайшовся рум'янцем, що виплив наче з глибини душі. Таке, думаю, траплятиметься з ним і тоді, коли, зміцнівши й позбувшись усіх своїх пороків, зможе називатися мудрецем. Бо, хоч би якої мудрості сягнув, не полишать його природні хиби тіла чи душі: що стремить у нашому єстві від самого народження, те мистецтвом можна хіба що пригладити, але не викоренити. Одних, навіть із найстійкіших, тільки-но стануть промовляти перед народом, раптово кидає в піт, мовби хтозна як натрудились чи напражилися на сонці; в інших тремтять коліна, у ще когось зуб не потрапляє на зуб, заплітається язик, дерев'яніють губи. І цього не виб'єш із себе ні наукою, ані досвідом, бо то вже сила природи, яка дає про себе знати, нагадуючи навіть найміцнішим про їхню слабість. Тоді-то, знаю, раптово червоніють вельми поважні мужі. Але найчастіше заходяться рум'янцем юнаки: у них гарячіша кров, чутливіше обличчя. А втім, узятись рум'янцем може й гартований воїн, і сивоголовий старець. Дехто стає найнебезпечнішим якраз тоді, коли почервоніє: здається, що й уся соромливість вихлюпнулась із душі разом із тим рум'янцем. Сулла(1) був особливо несамовитим, коли в лице йому вдаряла кров. Обличчя Помпея - то одна чутливість: не було випадку, щоб не червонів перед багатьма, не кажучи вже про якесь зібрання. Фабіан, пам'ятаю, почервонів, коли став перед сенатом як свідок, і той рум'янець, аж дивно було, дуже йому личив. Причиною тут не слабодухість, а новизна чи то якихось речей, чи обставин, і та новизна хай і не потрясає, та все-таки зворушує недосвідчених, та ще й схильних червоніти внаслідок певної природи свого тіла. Люди ж бувають то спокійної крові, то збудженої, рухливої, що готова будь-коли вдарити в обличчя. І тут, ще раз кажу, не зарадить ніяка мудрість: мусила б хіба самій природі повелівати, якби спроможна була викоренити геть усі пороки. Що пов'язане з народженням та будовою тіла, все те, хоч би як довго й наполегливо вдосконалювався наш дух, цупко нас триматиметься. Не уникнеш тих речей, ані зумисне їх не викличеш. Актори, що наслідують різні пристрасті, зображують страх чи сум'яття, представляють смуток, намагаються відтворити й зніяковіння - похнюплюють чоло, притишують голос, потуплюють у землю очі, одного лиш рум'янця не можуть із себе витиснути: його ні зігнати з обличчя не можемо, ані ним запалати, коли хочемо. Мудрість тут - не дорадниця, не помічниця, бо йдеться про щось цілком незалежне, що без нашої волі приходить, без неї - відходить.
Уже й на кінцівку лист напрошується. Ось тобі - корисна й помічна порада, яку варто б закарбувати у пам'яті, в душі: «Потрібно вибрати якусь одну зразкову людину й постійно її мати перед очима, щоб жити так, начеб та людина бачила наше життя, все робити саме так, начеб вона спостерігала за кожним нашим учинком». А радить це, мій Луцілію, Епікур. Приставляє до нас охоронця, наставника, й недаремно: чимало б уникнули ми похибок, якби, готові схибити, знали, що матимемо свідка того вчинку. Тож нехай наша душа має когось такого, кому б виявляла шану, чиїм велінням очищувала б найпотаємніші свої сховки. Щасливий же той, хто здатний вдосконалювати когось не тільки живим спілкуванням, присутністю, а самою думкою про себе - коли інший про нього думає! Щасливий і той, хто так уміє когось поважати, що на один лише спогад про нього наводить лад і порядок у своїй душі! Хто настільки може шанувати іншого - буде й сам у скорому часі шанований. Вибери, скажімо, Катона.