А тим часом є легкі й короткочасні вправи, які одразу ж роблять тіло пружним, а крім того,- на це слід особливо зважити - заощаджують час. Можна, скажімо, бігати, рухати руками з якимсь тягарем, стрибати, чи то піднімаючи тіло вгору, чи посилаючи його вперед, можна й підстрибувати, так би мовити, на зразок саліїв(2), або, кажучи по-простому, валіїв(3). От і вибирай будь-яку з цих вправ, яка з часом стане для тебе легкою і звичною. Але, що б ти не робив, якнайскоріше повертайся від тіла до душі. її вправляй і днями, й ночами. Не треба великих затрат, щоб її живити. А ще, коли вправляєш душу, на заваді не стане ні холод, ні спека, ні сама старість. Дбай же про те своє майно, що з віком стає не гіршим, а кращим. Не велю тобі, одначе, повсякчас хилитися над книжкою чи табличками: душі теж потрібно дати якусь перерву. Але не з тим, щоб вона розслабилась, а лише перепочила. Прогулянка на лектиці, до речі, й тіло тобі розрухає, і заняттям не перешкодить: можеш читати, можеш диктувати, можеш розмовляти, слухати. Та й піша прогулянка не заважає тобі віддатись будь-якому з тих занять.
Не раджу тобі нехтувати напруженням голосу. Липі не піднімай його, а потім не понижуй ступенями й визначеними ладами. А може, хочеш оволодіти ще й мистецтвом прогулянки? Тоді довірся тим, кого голод спонукав до чудернацьких наук: один із них розмірюватиме твій крок, інший приглядатиметься, як під час їжі рухаються твої щелепи, одне слово, настільки просунуться ті наставники, наскільки потуратимеш їхньому зухвальству своєю терпеливістю та легковір'ям.- «То що? Виходить,' починати треба з крику, з найбільшого напруження голосу?» - У стан збудження входимо поступово, і це настільки природно, що й при сварці спочатку перекидаються словами, а тоді вже починають галасувати. Ніхто ж бо, тільки-но розкривши рота, не закликає у свідки римський народ. Тож висловлюй своє обурення відповідно до душевного пориву: то бурхливіше, то погідніше, наскільки тебе спонукає сила твого голосу. Коли ж переходитимеш до природного його звучання, то хай влягається він помірно й скромно, а не падає раптово, обриваючись. Хай прямує, так би мовити, Серединною стежкою, а не розгулює по-простацькому, за звичаєм неуків. Одне слово, докладай зусиль не для того, щоб удосконалювати голос, а щоб голосом удосконалювати слухачів.
Так я звільнив тебе від чималого тягаря. До того добродійства матимеш іще й грецький даруночок. Ось тобі чудова настанова: «Життя нерозумних людей безпросвітне і сповнене страху, бо все воно поривається у майбутнє».- Хочеш знати, чиї то слова? Того самого, кому належать попередні. Ну, а про яких нерозумних, гадаєш, іде мова? Про Бабу? Про Ісіона(4)?.. Помиляєшся: про нас же йдеться - про тих, кого сліпа жадоба стрімголов жене навздогін за шкідливими, бо вочевидь нездатні наситити нас, речами про тих, хто давно б уже вдовольнився, якби взагалі був спроможний вдовольнитися чимось, про тих, хто й гадки не має, як приємно нічого не прагнути, хто й не підозрює, яка то розкіш,- будучи повністю задоволеним достатнім для прожитку, ні в чому не залежати від фортуни. Тож хоча б іноді подумай, мій Луцілію, як багато ти вже осягнув. А коли побачиш, скільки людей тебе випереджує, то озирнись, аби глянути й на тих, хто за тобою(5). І, якщо хочеш бути вдячний богам і своєму життю, зваж на те, яку велику юрбу ти залишив позаду. А що тобі інші? Ти ж себе самого випередив! Поклади межу, поза яку, навіть коли б міг, не захочеш ступити. Ось тоді й розпрощаєшся з усіма тими підступними насолодами, яких краще сподіватись, ніж їх осягнути. Бо й справді, коли б у них було щось тривке, то ними хоч інколи можна б насититись, але вони, скільки з них не черпай, лише розпалюють спрагу. Тож геть усі ті пишні приготування! Та й пощо маю жадати від фортуни, щоб дала те, що готує мені непевний жереб у майбутньому, якщо можу зажадати від себе самого - не мати взагалі ніяких жадань? І чого тут жадати?.. Чи візьмусь до нагромадження, забувши про марноту людського життя?.. Та ось же він, останній день! Ну, хай не останній - поряд з останнім.