Луцій Анней Сенека
Моральні листи до Луцілія
На дорозі до самого себе
Поспішай до мене, але до себе — насамперед
Листи Луція Аннея Сенеки (близько 4 р. до н. е. — 65 р. н. е.) прийнято називати власне моральними, або етичними[2], а не філософськими творами, оскільки філософія (калька у старослов’янській — «любомудріє», тобто любов до мудрості[3]) — поняття ширше: за класифікацією філософів-стоїків, ця універсальна наука ділиться на моральну, натуральну й раціональну — тобто на етику, що трактує питання моралі, фізику (натурфілософія), що досліджує природу, та логіку (діалектика), яка вивчає закони людського мислення, значить, кажучи словами Сенеки (LXXXIX, 17), присвячена розуму (ratio — розум). І хоча фізика, у якій трактувалося також божественне, домінувала у сфері філософії, все ж саме етика була найпопулярнішою дисципліною, надто у Римі, де питання моралі, релігії, громадянської позиції людини завжди привертали особливу увагу письменників, мислителів, державних діячів. Антична філософія загалом, у будь-якій своїй ділянці, послуговується мовою етичного плану, навіть у космології, де мовиться про справедливий порядок у світобудові. Та найвиразніше у своїх «Листах» Сенека акцентує моральну науку, закликаючи адресата, аби той, хоч би про що читав або писав, усе відносив до звичаїв (LXXXIX, 23), тобто, йдучи за Сократом, учився розрізняти, де зло, а де благо, і, відповідно, знав, чого повинен прагнути, а чого — уникати (LXXI, 7). Це, зрозуміло, пояснюється не лише вподобаннями римського мислителя: причини особливого зацікавлення питаннями моралі — у політичних процесах, що відбуваються в житті суспільства.
Звернення до етичних проблем намітилось у Стародавній Греції задовго до тих часів, коли в Римі жив і творив найвідоміший серед моралістів давнини — автор «Листів до Луцілія». Соціально-економічна і політична криза системи рабовласницьких полісів (кінець V — початок IV ст. до н. е.) призвела до ґрунтовної перебудови свідомості людини, її світосприймання. Найчутливішою до змін виявилася, звісно, філософська думка. Проблеми космологічного масштабу, пошуки першооснов буття, що були в центрі уваги іонійської натурфілософії (VII–VI ст. до н. е.), поступилися перед гуманістичною проблематикою. «Людина — міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують» — ці слова представника нового покоління мислителів Протагора (близько 481–411 рр. до н. е.) чи не найкраще виражають гуманістичну спрямованість філософії, що звернулась до таких наук, як політика, етика, логіка, мова. Популярним стає слово «софіст» (від грец. sophistes — мудрець). Це вже не колишній заглиблений у вивчення таємниць природи мислитель, а фахівець, що навчає інших мудрості й красномовства. З середовища софістів вийшов Сократ (469—399 рр. до н. е.), який, власне, й став творцем етики як філософської дисципліни, звівши, як згадувалось, усю філософію до звичаїв, тобто до обґрунтування моральних засад буття людини, її дій та поведінки. Найвище добро для людини, запорука її щастя — це, на думку Сократа, доброчесність (грец. arete, лат. virtus), що її можна навчитися. Знання неодмінно набуває практичного характеру, адже мета людини, сенс її буття — осягнути щастя. Отже, особисте життя філософа, його вчинки додають чималої ваги вченню, яке він проголошує («Філософія вчить нас не промовляти, а діяти», — скаже Сенека: XX, 2). Сократ навіть своєю смертю якнайкраще довів єдність теоретичних засад із способом життя. Несхитна віра у можливість і потребу морального вдосконалення людини, прагнення самопізнання, що дає змогу людині «віднайти саму себе», бачення добра і доброчесності як особливого виду знання, без якого не обійтись на нелегкому шляху до вищого блага і справжнього щастя, — ось основні сократівські ідеї; їх знайдемо й у «Листах» Сенеки, який нерідко звертається до цього геніального мислителя, а також до найвидатнішого з-поміж його учнів — Платона (427—347 рр. до н. е.). Впроваджуючи в коло своїх вічних «ідей» також ідею Добра, — а її віддзеркалює душа людини, — Платон пішов далі від свого знаменитого попередника, збагативши етику низкою нових елементів; зокрема, розмірковував про гармонію окремих частин душі, про любов і дружбу тощо. Питань етики («Етика Нікомахова», «Велика етика» та ін.) не залишав поза увагою сучасник Платона, його учень, потім учитель у знаній Платоновій Академії, а згодом засновник власної філософської школи в Лікеї на передмісті Атен — Аристотель (384—322 рр. до н. е.). На відміну від свого вчителя, він не виводить Добра — «досконалого, самодостатнього блага» — десь у засвіти, у сферу «ідей»: воно цілком реальне, досяжне для людини, яка своїми осмисленими і наполегливими діями повинна його домагатися, іншими словами — бути ковалем своєї долі, свого щастя. Саме ця думка виявилась особливо плідною на ґрунті римського стоїцизму[4].
2
Грецьке
3
Слово «філософія», за переказом, уперше вжив грецький мислитель Піфагор (VI ст. до н. е.).
4
Про людину — коваля своєї долі — говорив римський державний діяч Аппій Клавдій Сліпий (IV—III ст. до н. е.).