І все-таки сенс життя для Сенеки — не тільки боротьба. Віддаючи данину стоїцизму своєю причетністю до державних справ, прагнучи втілити в життя платонівський ідеал мудреця-правителя, автор «Моральних листів», за прикладом Геракліта, Анаксагора, Лукреція, інших філософів, не уявляє себе поза вдумливим спогляданням навколишнього світу. «Жити — значить мислити». Ці слова сказав раніше у своїх «Тускуланських бесідах (V, 38, 111) Цицерон, але саме Сенека якнайвиразніше показав, що таке повнота життя власне у такому розумінні: «Хоч би де я був, усюди звертаюсь до своїх роздумів…» (LXII, 1). Перед нами — зразок найактивнішого споглядання, яким вирізняється антична людина: хоч би на що впав погляд мислителя — все служить стимулом, опорою, поживою для думки: прибережний пісок, який стає щільнішим під ударом хвилі, а в затишшя розсипається, наводить на думку про руйнівну для людини бездіяльність (LV); сором’язливий рум’янець — про вроджені хиби (XI, 1); водяний годинник допомагає стисло, образно підсумувати міркування про природу життя і смерті (XXIV, 20); переїзд через темний тунель — зробити тонке спостереження над вродженим почуттям страху, якого до кінця не викоренити (LVII, 4); знайома місцевість навіває роздуми про загадкову зворушливість спогаду, про природу ремінісценцій (XLIX, 1) тощо. То чи не в цьому, зокрема, секрет надзвичайної творчої продуктивності не тільки Сенеки, а взагалі античної людини? І чи не в цьому суттєва різниця між нею і нами, сьогоднішніми, — тими, хто нарікає на брак часу, забуваючи щомиті наповнювати його думкою, а значить — життям?
Приглядаючись до своєї думки, мовби анатомуючи її, Сенека доходить, здавалося б, парадоксального (якщо керуватись нашими уявленнями про оригінальність і запозичення) висновку: «Все, що гарно сказане… також моє» (XVI, 7). Письменник не раз повернеться до цього винятково важливого міркування, яке проливає світло власне на його розуміння, що таке «своє», тобто оригінальне, а що — «чуже». «Одна річ пам’ятати (meminisse), інша — знати (scire)» — чітко диференціює він ті два поняття (XXXIII, 8). Далі (LXXXIV, 1), маючи на увазі читання, бесіди, тобто поживу для душі, розуму, закликає читача: «Перетравімо його, інакше ввійде лиш у пам’ять (memoria), а не в розум (ingenium)». Отже, що «перетравлене», тобто засвоєне душею, розумом, — те «наше», а що просто пам’ятаємо, те все ще залишається «чужим», а навіть, як і неперетравлена їжа, — обтяжливим. Сенека, приміром, не просто пам’ятає сто вісімнадцятий вірш із першої книги «Енеїди», де йдеться про те, як буря розбила флот Енея:
він мислить ним, уже «своїм», надаючи йому не меншого за зображувальною силою метафоричного, філософського звучання: «Напливе й на нас неосяжна глибінь часу, і тільки деякі, з найобдарованіших, ще підніматимуть над тим безкраєм голову… чинитимуть опір забуттю» (XXI, 5). Наслідком такого глибокого розуміння спадкоємності ідей, образів, настроїв є глибока шана Сенеки до багатьох мислителів, письменників, у яких він черпає духовну поживу, передусім до Епікура, а з поетів — до Вергілія[13], Горація, Овідія та інших майстрів слова.
«Ганебно, коли ми одне говоримо, інше — думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше — думаємо!» — зауважує Сенека (XXIV, 19), підкреслюючи тим своє особливе ставлення до писаного слова. У наведеній фразі Сенека вживає дієслово sentire, яке означає не тільки «думати», але й передусім «відчувати» (sensus — це також «настрій»). Філософська проза Сенеки, як згадувалося, приваблює насамперед своєю емоційністю. На відміну від Цицерона, автор «Листів до Луцілія» діє на читача не послідовністю викладу та вичерпністю аргументів, не строго виваженою щодо граматичних норм фразою, а передовсім образами. Перед нами — низка вловлених оком художника і тонкого психолога пейзажів, зокрема, морських, які так і просяться у рамки (наприклад, краєвид перед бурею, LIII, 1), настроїв (перші порухи весни, LXVII, 1), портретів, серед яких найцікавішим є, можливо, кількома точними штрихами накреслений портрет Марцелліна (XXIX) — легковажного, що потопає у пороках, але кмітливого, меткого на язик юнака, який і «філософа-рятівника може потягнути за собою», колоритних сцен — такою є, скажімо, пройнята тонким гумором сцена в лазні (LVI) тощо. Величезна притягальна сила «Листів» також у тому, що всюди тут чутно живий голос людини. А «живий голос, — скаже потім ще один представник епістолярного жанру Пліній Молодший, — зворушує значно більше» («Листи», II, 3). Діапазон цього голосу справді гідний подиву: від коротких і разючих, мов меч гладіатора, вигуків спраглої крові юрби (VII, 5) — й до розлогого періоду, яким Сенека звертається сам до себе чи до когось іншого (XXI, 5).
13
Див.: Lino Doppioni. Virgilio nell’arte e nel pensiero di Seneca. Firenze, 1937. У цьому детальному дослідженні не вказано, одначе, на вищеподану яскраву ремінісценцію з Вергілієвої «Енеїди».