Поширенню ідей стоїцизму в Європі, передусім у Королівстві Польському, до складу якого входила й Україна, особливо прислужився видатний представник ренесансового стоїцизму (неостоїцизму) фламандський гуманіст, філолог і філософ Юст Ліпсій (1547–1606 рр.). Він не тільки писав оригінальні, присвячені проблемам стоїчної філософії праці (зокрема, «Про стійкість»), а й видавав класиків цього філософського напрямку, передусім твори Сенеки.
Чимало уваги етиці стоїків та епікурейців приділяли у вчених колах відомої в Європі Замойської академії, де студіювали українці: К. Сакович, С. Косів, І. Трофимович-Козловський, Й. Кононович-Горбацький та ін. Так, К. Сакович у своєму відомому творі «На жалосний потреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного…», покликаючись на Сенеку, говорить про сердечність у дружбі, коли розділяємо з приятелем і радість, і горе.
Помітна роль у формуванні гуманістичного світогляду, передусім на основі творів Цицерона та Сенеки, належала представникам шкіл різновірців (социніанів, антитринітаріїв та інших реформаторів), що діяли також на теренах України (XVI–XVII ст.); серед них варто згадати хоча б Ф. Социна, М. Руара, А.-Ф. Моджевського, М. Рея та ін.[17]
Філософську спадщину письменника-мораліста не раз найвищою похвалою вдостоювали видатні діячі Києво-Могилянської академії[18]: вже згаданий Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, С. Косів, а згодом — Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Довгалевський, М. Козачинський, Г. Кониський та ін. Цитатами із Сенеки рясніли численні тогочасні «Поетики», курси риторичного мистецтва, етики тощо.
Виплеканий Сенекою ідеал мудреця особливо припав до вподоби Г. Сковороді, який не тільки творами, а й способом свого життя, дружбою і листуванням зі своїм учнем — письменником М. Ковалинським засвідчив глибоку симпатію до філософів-стоїків, і насамперед до Сенеки, який так пристрасно закликав жити у злагоді з природою.
Цікаво, що стоїчні ідеали, такі, як моральна незалежність людини від нерідко ворожого їй зовнішнього світу, плекання мужності, товаришування і побратимства, зневага до розніженості й нехтування багатством, цінувались на той час не лише серед українських учених, але й проникали в маси, зокрема, у кола козацької старшини. Приміром, екслібрис на одному з видань «Політики…» Ю. Ліпсія засвідчує, що ця книжка належала писарю Війська Запорозького Григорієві Томашівському[19]. Втім, коли зайшла мова про козацтво, варто пригадати хоча б одну, пов’язану з тією славною добою нашої історії, приповідку: «Терпи, козаче, — отаманом будеш». Саме терпеливість, незламна стійкість у стражданнях, зневага до болю — ці чи не найважливіші риси мужа стоїчного гарту[20] — найяскравіше засвідчили наші національні герої, для яких ніщо не було вищим над людську гідність і свободу свого краю. Взагалі, стоїчні ідеали якнайкраще відповідали ментальності українця, узагальнений образ якого поданий в «Енеїді» І. Котляревського[21].
З поступовим пригасанням живого інтересу до моральної філософії, що була у такій шані в добу Відродження, послаблюється увага й до неостоїцизму; у покажчиках імен, що додаються до літературних та наукових творів, дедалі рідше зустрінемо ім’я найвідомішого мораліста — Сенеки. Та це не означає, що з інтелектуальної, духовної сфери було вилучено його творчий спадок: ідеї, образи, висловлювання автора «Моральних листів» продовжують живити думку багатьох діячів європейської, у тому числі й української культури; власне «живити» у прямому значенні слова: тепер це не безпосередні запозичення, не цитування, а найчастіше ремінісценції, які вже нелегко відмежувати від оригінальної думки того, хто пише (згадаймо: «Все, що гарно сказане… також моє»). Так, скажімо, тип нової людини-борця С. Руданський змальовує в образі могутнього дуба («Нехай гнеться лоза…»), навіяного аналогічним образом з «Енеїди» (IV, 445–446) — твору, в якому Вергілій віддав належне римському стоїцизмові.
Чи не відчуваємо у цих рядках поезії С. Руданського екзальтації автора «Моральних листів», який любив порівнювати стоїчного мудреця з богом — «всесвітнім розумом» (пор. також LI, 25–27)? Хіба, приміром, за знаменитими Франковими фразами «…в праці сконать», «Лиш боротись, значить жить» не вгадуємо сконденсованих Сенекою стоїчних настанов: In actu mori — «Умерти на полі діяльності» (VIII, 1) та Vivere est militare — «Жити — наче у війську служити» (XCIV, 5)? А хіба в такій же характерній для Франкового завзяття строфі:
17
Див.: Studia nad arianizmem. Warszawa, 1959; Ziomek J. Renesans. Warszawa, 1973. — S. 129–197; Паславський І. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій третині XVII ст. — К, 1984.
18
Див.: Захара И. Философское наследие Сенеки в Киево-Могилянской академии. Отечественная философская мысль XI–XVIII вв. и греческая культура. — К, 1991.
19
Рогович М. Теоретичні джерела філософії Григорія Сковороди: Методичні рекомендації для студентів. — Львів, 1993. — С. 12.
20
Згадаймо улюблений зразок мужності для стоїків — Муція Сцеволу, який, спокійно дивлячись ворогові в вічі, сам поклав правицю на жарівню, що була приготована йому для тортур.