/7/
Та поділюся з тобою й нинішнім, який там уже є він, набутком. Вичитав я у Гекатона[41], що покласти межу бажанням — це знайти засіб проти страху. «Перестанеш, — мовив, — боятися, коли й надіятися перестанеш». Скажеш: «Як це можуть в одному запрягу йти настільки різні речі?» — Але ж так воно є, мій Луцілію: хоч вони й видаються різними, а насправді — поєднані. Як один і той самий ланцюг пов’язує охоронця і в’язня, так і ці, такі різні речі йдуть побіч себе: за надією ступає страх[42]. /8/
Та я не дивуюся, що вони йдуть саме так: обоє ж притаманні розгубленій, непевній душі, схвильованій очікуванням прийдешнього. Але головна, спільна причина і надії, і страху — це те, що ми не пристосовуємося до теперішнього, а шлемо свої думки ген поперед себе. Отож передбачливість, те найбільше, що випало на долю людини, справді велике добро — обернулося злом. /9/
Звірі тікають від очевидної небезпеки; втікши од неї — спокійні. А от ми як од майбутнього страждаємо, так і від минулого. Чимало того, що є добром для нас, іде нам на шкоду: пам’ять повертає нам муки страху з минулого, передбачливість — змушує переживати їх заздалегідь. Ніхто не буває нещасливим у межах одного лиш теперішнього.
Бувай здоров!
Лист VI
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/
Я розумію, Луцілію, що не лише вдосконалююсь, а й перемінююсь. Не кажу, та й не сподіваюся, що в мені вже не зосталось нічого такого, чого б не треба було змінювати. Та й дивно, якби не було ще всякого-різного, що належало б чи то притамувати в собі, а чи примножити. Та вже як душа бачить свої хиби, хоч досі й не помічала їх, то хіба це не свідчення того, що вона — на стежці до вдосконалення? Деяких недужих вітають з тим, що вони самі відчули себе недужими. /2/
Отож я хотів би поділитися з тобою тією раптовою своєю переміною: тоді був би впевненіший щодо нашої дружби — справжньої дружби, якої неспроможні порушити ні надія, ні страх, ані корисливість, дружби, з якою люди вмирають, задля якої вмирають. /3/
Назву тобі багатьох, кому бракувало не друга — дружби. А цього не буває, коли душею однаково пориваємось до чеснот. Та й не диво: ми ж тоді знаємо, що все у нас спільне, надто — прикрощі. Не можеш собі уявити, скільки корисного, я сам це помічаю, приносить мені кожен день! — /4/
«Поділись і зі мною, — скажеш, — тим, що ти випробував і визнав таким помічним». — Я ж і сам радий усе перелити в тебе, та й вивчаю щось, власне, для того, аби мати ту приємність — навчити. Ніяке знання — хай і незвичайне, рятівне — мене не втішатиме, якщо ним володітиму тільки для себе. Коли б мудрість давалася лише з тією умовою, щоб я тримав її, мов у клітці, й нікому про неї не говорив, — я б одкинув її. Ні з ким не поділене добро, хоч би яким було воно, радості не приносить.
/5/
Отож перешлю тобі й самі книжки, а щоб ти не трудився, вишукуючи корисне, то зроблю помітки — одразу зможеш приступити до того, що я сам подивляю і схвалюю. І все ж кориснішими, ніж книжки, були б для тебе живий голос і товаришування з розумними людьми. Потрібно бути на місці і самому все побачити, по-перше, тому, що люди більше вірять очам, аніж вухам[43], по-друге, тому, що шлях через настанови — довгий, а через приклади — короткий і надійний. /6/
Клеант не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. Платон, Аристотель, та й увесь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Полієн[44] завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епікура, як спільному з ним життю. А втім, закликаю тебе не лише користати, а й допомагати: чимало добра дамо собі навзаєм.
41
42
Пор. у Вергілієвій «Енеїді» (І, 18): «Вагаючись між надією та страхом»; також далі у Сенеки (ХІІІ, 12): «… вибий пороком порок: надією вгамуй страх».
43
Пор. у Горація («Про поетичне мистецтво», 180–181):
44