/13/ Я з багатьох причин навідуюсь до цього вельми дорогого мені чоловіка, але, зізнаюсь, одна річ таки найбільше спонукує мене до зустрічі: хочу знати, чи застану його щоразу таким самим, чи разом із тілом не убуває і душевна снага. Та ні, навпаки: вона зростала в нього, як ото все помітнішою радістю сяє візниця, /наближаючись на сьомому[125] колі до переможної пальми. 14/ Він, ідучи за Епікуром, казав мені таке: передусім треба сподіватися, що в тому останньому подихові немає жодного болю, а коли б навіть був, то якоюсь утіхою має служити нам його миттєвість, бо ж великий біль не буває тривалим. І врешті: якщо розлучення душі з тілом таки справді супроводжують страждання, то й тут можна розрадити себе думкою, що після того страждання інші страждання вже неможливі. Втім, не сумнівається, що старечій душі залишається лише спурхнути з вуст — її не треба силою виривати з тіла. Вогонь, що охопив міцну, поживну для себе споруду, можна приборкати хіба що поливаючи його потоками води, а часом — заваливши саму будівлю; коли ж йому нічим живитися, то такий вогонь, хоч і не гаси його, — сам погасне.
/15/ Залюбки, мій Луцілію, слухаю ті слова, і не тому, що вони для мене нові, а тому, що стаю мовби учасником самої дії. То й що? — запитаю сам себе. — Хіба не доводилось бачити багатьох, що накладають на себе руки? — Звісно, бачив. Але, як на мене, куди більшої уваги, чи то пак поваги, заслуговують ті, що йдуть до смерті, не обтяжені ненавистю до життя, не хапаються за неї, а приймають. — /16/ «Ми самі собі, — говорив він, — вигадуємо муку, впадаючи у дрож тоді, коли вважаємо, що смерть уже близько. А як тоді бути з тією, яка, хоч і далеко, але може наспіти до нас будь-де і будь-коли?.. Скажімо, щось нам грозить близькою смертю. Подумаймо тоді, скільки-то є всякого іншого, що загрожує нам іще ближчою смертю, чого, однак, не боїмося». — От на чиєсь життя зазіхав насильник, але насильницьку смерть випередив, приміром, заворот кишок. /17/ Коли б ми хотіли дослідити причини нашого страху, то з’ясували б для себе, що боїмося, по суті, не того, що є причиною страху. Нас лякає не смерть, а сама думка про неї. Адже смерть так чи інакше — завжди поблизу нас. Тим-то, якщо смерті треба боятися, то її треба боятися завжди: хіба є такий відтинок часу, коли вона не могла б завдати удару?.. /18/ Але й мені треба боятися, щоб такого от довгого листа ти не зненавидів більше, ніж саму смерть. Отож закінчуватиму. А ти, щоб ніколи не лякатися смерті, — завжди про неї думай.
Бувай здоров!
Лист XXXI
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Пізнаю мого Луцілія: він виявляє себе, врешті, такою людиною, якою обіцяв стати. Продовжуй іти за тим душевним поривом, який, кинув тобі під ноги загальновизнане добро, провадить тебе до вдосконалення. Ні, я не вимагаю від тебе, щоб ти став чи то більшим, чи кращим, ніж ти сам намислив. Але підвалини ти заклав на вільному місці — зводь же й відповідну будівлю, аби дорівняла твоїм намірам, залучи до тієї роботи все, що ти виплекав у своїй душі.
/2/ Врешті, сягнеш мудрості тоді, коли заткнеш вуха, і то не воском, що став у пригоді Уліссові та його супутникам[126]: тут потрібна щільніша замазка. Голос, якого боявся Улісс, справді був звабливий, але ж то не був голос загалу; а от той, якого мусиш боятися ти, долинає не з одинокого стрімчака — звучить звідусіль, з усіх закутів землі. Значить, тобі потрібно оминати не одне якесь місце, де чигає підступна насолода, а всі заселені людом міста. Будь глухий передусім до тих, хто тебе любить: наміри бувають добрі, бажання — погані. Хочеш бути щасливим — проси богів, аби ні одне з тих добрих зичень не здійснилося. /3/ Бо то ж не блага, все те, чим хочуть осипати тебе твої доброзичливці. Одне благо, одне добро є джерелом і запорукою щасливого життя — це впевненість у собі. А того не осягнеш, поки не знехтуєш труднощами, поки не вважатимеш їх у числі тих речей, котрі не є ні добрими, ні поганими. Адже не буває так, щоб одне щось було то поганим, то добрим, то легким і стерпним, то здатним нагнати жах. /4/ Труднощі — не благо. То що ж таке благо? Зневага до труднощів. Засуджую тих, хто з’їдає себе у непотрібних трудах. І навпаки: хвалитиму того, хто докладає зусиль у чесному занятті; хвалитиму тим більше, чим наполегливіше він трудитиметься, чим рідше, піддаючися слабості, випускатиме з рук чепіги, — хвалитиму, підбадьорюючи: «Прекрасно! Розпростуй плечі, вдихни на повні груди і, якщо можеш, подолай той схил на одному подиху!» /5/ Труднощі — пожива благородних душ. Тому-то з усього того, що колись вимолювали для тебе твої батьки, тобі вже нічого вибирати, нічого жадати. Втім, чи не соромно було б людині, яка вже стільки осягла, все ще обтяжувати богів своїми просьбами? Та й до чого ті просьби? Ти сам себе зроби щасливим! А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо — це те, що пов’язане з чеснотами; а що пов’язане із злом, те ганебне. Як ото без домішки світла ніщо не заблищить, як ніщо не буває темним, не ввібравши в себе темряви чи якихось сутінків, як без вогню ніщо не буває гарячим, а без повітря — холодним, так усе може бути чи почесним, чи ганебним залежно від того, з чим єднається: чеснотою чи злом.
125
Тобто на останньому: у римському цирку колісниці під час перегонів проходили дистанцію довжиною сім кіл; переможця нагороджували вінком із пальмових гілок.
126
Йдеться про те, як Улісс (Одіссей), аби проплисти повз Сирен, заліпив своїм супутникам вуха воском («Одіссея», XII, 47–48).