/16/ Щоб закінчити листа, прикладу свою печатку — доручу передати тобі ще якийсь небуденний вислів. «Глупота ще й тим нещасна, що постійно починає жити». Добре подумай, найкращий з-поміж людей Луцілію, що означають ті слова, і зрозумієш, наскільки нікчемною є легковажність тих, хто щодня закладає підвалини нового життя, хто й на порозі смерті снує якісь задуми. /17/ Глянь на кожного зокрема — побачиш старців, які, відклавши геть усе, готуються до державних посад, до подорожей, до торгових справ. А що буває ганебнішим, аніж старець, який починає жити?.. Я не додав би імені того, хто сказав ті слова, якби вони не були дещо рідше вживані, ніж інші, загальновідомі висловлювання Епікура, що їх і хвалити люблю, і присвоювати собі дозволяю.
Бувай здоров!
Лист XIV
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Погоджуюся: вже від природи нам притаманна любов до свого тіла; ненастанно охороняємо його — теж погоджуюся. Не заперечую, що його треба плекати, але щоб служити йому — те заперечу. Для багатьох стане слугою той, хто слугуватиме своєму тілу, хто буде надто трястися над ним і все підпорядковуватиме лише йому. /2/ Ми ж повинні поводитись не так, начебто жили заради тіла, а так, начеб не могли жити без нього. Надмірна любов до тіла непокоїть нас різними страхами, пригнічує турботами, наражає на приниження. Хто надто дорожить своїм тілом, той дешево цінить чесність. Дбаймо про тіло якнайпильніше, але, коли того вимагатиме чи то розум, чи гідність, чи обов’язок, то не завагаймося кинути його у вогонь.
/3/ А тим часом, наскільки це можливо, уникаймо не лише небезпек, але й найменших невигод, подавшись у затишок, не забуваймо думати над тим, у який спосіб можна розвіяти наші страхи. А вони, якщо не помиляюсь, бувають троякі: боїмося вбогості, боїмося хвороб, боїмося насильства з боку тих, у кого більша влада. /4/ Та з усього названого ніщо нас так не вражає, як чужа могутність, що висне над нами, мов та скеля. Вона звалюється на нас із великим гуркотом та заколотом. Зате природні лиха, про які я згадав, — убогість і хвороба — наближаються тихою ходою і не наганяють страху нам у душу ні крізь наші вуха, ані крізь очі. У третього лиха — пишний супровід. Воно виступає у брязкоті заліза, в полум’ї смолоскипів, у дзвоні ланцюгів, у гарчанні готових кинутись на людські нутрощі хижаків. /5/ То хіба не спливуть тут на думку і в’язниці, й хрести, й диби, й гаки, й паля, що, пройнявши людину, вістрям виходить їй через рот, і скеровані врізнобіч, аби розірвати людське тіло, колісниці, й намочена в смолі, зшита з палахтливої тканини туніка, — одне слово, всі можливі винаходи жорстокості[69]. /6/ То чи варто дивуватися, що найбільший жах охоплює людину саме перед тією багатоликою, оснащеною такими грізними засобами напастю? Як ото кат, що більше виставить нелюдських знарядь, то більшого досягає, — бо ж навіть самий їх вигляд ламає того, хто б міг витерпіти спричинені ними муки, — так і з усіх загроз найуспішніше пригнічує і поневолює нашу душу саме та, яка має що показати. Нітрохи не менші й інші біди — кажу про голод і спрагу, про нагноювання у грудях і гарячку, що випалює самі нутрощі, — але вони приховані, не мають чим погрожувати, їм нічого виставляти напоказ. Що ж до згаданої напасті, то тут, як у великій війні: все вирішує сам вигляд та широта приготування.
/7/ Тож намагаймось утриматися від будь-якої неприязні. Інколи потрібно остерігатися простолюду; іноді, — якщо державний лад віддає майже всю владу в руки сенату, — найвпливовіших у ньому людей; а часом — кожного з тих, хто покликаний здійснювати владу над самим же народом. Усіх їх зробити своїми друзями — справа нелегка; достатньо, щоб вони не були тобі ворогами. Тому-то мудрець ніколи не викликатиме гніву можновладців, навіть уникатиме його, як мореплавець — негоди. /8/ Прямуючи до Сицилії[70], ти переплив протоку. Необачний керманич, злегковаживши погрозами південного вітру (а це ж він, той вітер, збурює Сицилійське море[71], запінює його вирами), завертає не до лівого берега, а пливе вздовж того, де піниться крутежами Харибда. Але котрий обережний, той розпитає досвідчених, що знають місця, де там яка течія, яку погоду віщують хмари, і тримається якнайдалі від тих горезвісних своїми водокрутами берегів. Те саме робить мудрець: уникає небезпечних можновладців, але передусім дбає про те, щоб уникати їх непомітно. Безпека, власне, якоюсь мірою й полягає в тому, що шукати її треба не навпрямець, не відкрито: тікати від чогось — значить його засуджувати. /9/ То як же нам забезпечитись од простолюду? Насамперед — не жадаймо того, чого й люд жадає: суперництво не веде до злагоди. Потім — не володіймо нічим таким, що заздрісник міг би вирвати у нас з великою для себе користю. Хай на твоєму тілі буде якомога менше здобичі для напасника. Ніхто — принаймі мало хто, — не проливає людську кров заради самої крові. Довкіл набагато більше зависників, аніж ненависників. Голяка і розбійник не чіпає. Вбогому затишно навіть на небезпечній дорозі[72]. /10/ Врешті, за давньою настановою, треба уникати трьох речей: ненависті, заздрості, зневаги. Як цього домогтися? Одна лише мудрість покаже стежку. Тут нелегко дотримати міри: варто остерігатися, щоб, тікаючи від заздрості, не здобутися на зневагу; а не бажаючи взяти когось під ноги, — не видатися таким, що й народжений для того, аби його топтали. У багатьох не бракувало причин для страхів через те, що вони самі могли бути острахом для інших. Тримаймось осторонь: зневага й заздрість — однаково шкідливі. /11/ Отже, філософія має бути нашим сховком. Не кажу вже для добрих, але й для тих людей, які ще не пройнялися злом, вона — мов знак святості. Красномовність у суспільних справах, як і будь-яка інша, покликана збуджувати пристрасті люду, має своїх ворогів. Філософія, навпаки, лагідна, віддана своїй справі, тому й не може викликати зневагу, її шанують люди різних занять, навіть найгірші з них. Зіпсуття ніколи не набере аж такої сили, ніколи так не озброїться у змові проти всіх чеснот, щоб ім’я філософії перестало бути шанованим і священним. А втім, самою філософією треба займатися спокійно і скромно. — /12/ «Як це так? — запитаєш. На твою думку, скромно віддавався філософії Катон, що самою своєю промовою у сенаті приборкав громадянську війну? Катон, який сам-один кинувся між війська двох розлютованих вождів[73], Катон, який став водночас і проти Помпея, і проти Цезаря, хоч усі інші римляни нападали то на одного з них, то на другого?» — /13/ Можна б іще посперечатися, чи варто було мудрецеві втручатися тоді у суспільні справи. — «Чого домагаєшся, Марку Катоне? Таж не про свободу йдеться: її давно вже не стало. Питання лиш у тому, кого матиме своїм повелителем Рим — Помпея чи Цезаря. А що тобі до тієї суперечки? Ні одна, ні друга сторона не є твоєю: мова лише про вибір повелителя. То чи ж не однаково тобі, хто візьме гору? Може перемогти кращий, але хто б із тих двох не переміг, той таки напевно не буде зразком чесноти». — Я торкнувся лиш тієї ролі, яку Катон відіграв уже наостанку. Але й попередні роки були не з тих, які давали б можливість мудрецеві займатися справами республіки, що стала здобиччю грабіжників. На що ж інше, окрім вигуків та гнівних слів, міг спромогтися Катон, коли люд, ухопивши його, тягнув, обпльованого, геть за межі форуму, чи коли прямо таки з сенату його вели до в’язниці[74]?.. /14/ Потім ми ще повернемося до того, чи мудрецеві варто займатися державними справами. А тим часом відсилаю тебе до стоїків, які, відсторонені від суспільних справ, усе ж нічим не ображали тих, хто при владі, а лиш відійшли, аби вдосконалювати своє життя і створювати правові засади для людського роду. Мудрець не порушуватиме усталених звичаїв, не привертатиме загальної уваги небувалим способом життя. — /15/ «То що? Варто триматись тієї засади — і буду в безпеці?» — Не можу тобі обіцяти цього більшою мірою, аніж поміркованій людині обіцяю здоров’я. Трапляється, що й у затоці тоне корабель, — що вже казати про відкрите море! Наскільки ймовірніші небезпеки для того, хто постійно в дії, у напрузі, якщо й дозвілля не захищає від пригод? Гинуть іноді й невинні (хто перечитиме?), але винні — таки частіше. Мистецтвом бою володів той, кого й крізь панцир досягло вістря. /16/ Загалом, розумний бере до уваги задум, а не наслідок. Початок залежить від нас; щодо завершення вирішує фортуна, але над собою я не визнаю її суду. — «Все ж вона чимало може нашкодити, чималою бідою вдарити!» — Розбійник, порішивши мене, буде моїм убивцею, а не суддею.
69
З цих жахливих «винаходів жорстокості» Середньовіччя перейняло, зокрема, спосіб спалювання людей, одягнених у просяклий живицею плащ із каптуром. Опис такої страти, що відбулась у Львові на початку XVI ст., подають львівські хроністи В. Зиморович (XVII ст.) та Д. Зубрицький (поч. XIX ст.).
71
72
Пор. у Ювенала (Сатири, X, 22):
74
Йдеться про розподіл земель — аграрний закон, що його Цезар як консул провів у 59 р. Прийняттю цього законопроекту всіляко намагався перешкодити Катон, якого силоміць вивели з сенату (див. у Плутарха: Катон, XXXIII).