/5/ Чи не ображатимешся, коли не тільки сам тобі дораджуватиму, а залучу й інших, розважніших од мене, тих, до кого зазвичай вдаюся за порадою, розмірковуючи над чимось? Прочитай, що Епікур пише в подібній справі Ідоменеєві: просить його, аби чимдужче поспішав, заки не втрутиться якась вища сила й не позбавить його можливості відійти. /6/ Але додає, щоб той не важився робити жодних спроб, поки не матиме для цього слушної нагоди. А коли довго очікувана мить настане, отоді радить негайно вистрибувати з халепи. Тим, хто намислив утекти, забороняє дрімати і сподівається на рятівний вихід навіть із найскрутнішого становища, якщо ні передчасного кроку не зроблять, ані не забаряться його зробити слушної миті. /7/ Тепер, гадаю, хочеш знати думку стоїків щодо цього. Ніхто б не знайшов жодної підстави ганити їх перед тобою за нерозважність: у них більше розсудливості, аніж хоробрості. Сподіваєшся, можливо, на такі їхні слова: «Ганебно відступати перед тягарем. Якщо ти взяв на себе якийсь обов’язок, то треба бути готовим до боротьби. Хто уникає труднощів, того вже не назвеш ні мужнім, ані стійким, адже у самих труднощах росте й міцніє наш дух». /8/ Але все це скажуть лише тоді, коли твоя наполегливість буде виправданою, коли тобі не доведеться ні робити, ні терпіти нічого такого, що хіба соромило б добру людину. Одне слово, стоїк не буде виснажуватись у брудній, нікчемній роботі. Не стане займатися справами задля самих справ. Не робитиме й того, що припускаєш: не крутитиметься, піддавшись честолюбності, у вирі клопітких занять. А коли побачить, наскільки обтяжливим, непевним, сумнівним є все те, з чим він змагається, то відступить. Ні, не покаже одразу спину, а лиш повільно відійде у затишок. /9/ Легко, Луцілію, вихопитись із справ, якщо знехтуєш нагородою за ті справи. Власне вони, ті нагороди, зупиняють, затримують нас. — «Як то? Маю відмовитись від таких гарних сподівань?.. Маю піти геть перед самим жнивом?.. Зостатись отак одному як палець? Нікого побіч лектики[98]?.. Нікого у вітальні?..» — Ось, власне, те, з чим так важко розлучатися; проклинаючи клопоти, люди тягнуться до їхніх плодів. /10/ На честолюбність скаржаться так, як коханець — на свою коханку: приглянься до його справжнього почуття — побачиш не ненависть, а чергову образу. Добре перетряси людей, які нарікають на те, чого прагнули, й похваляються, що таки втечуть од тих клопотів, без яких насправді їм уже не обійтись, — і зрозумієш, що вони добровільно гнуть шию під тим ярмом, хоч таке воно, як самі кажуть, важке та прикре для них. /11/ Так воно є, Луцілію: лиш небагатьох затримує неволя; більшість — саму неволю. Якщо ти дійсно задумав позбутись її, якщо свобода тобі по-справжньому дорога, а порадників шукаєш, аби, доконавши свого, потім собі самому постійно не дорікати, то чому б тебе не мав схвалити весь загін стоїків? І Зенони, й Хрисиппи будуть дораджувати, щоб ти діяв помірковано й чесно. /12/ Але якщо ти зволікаєш, аби озирнутися, що б то захопити з собою та якими коштами влаштувати своє дозвілля, то, вір мені, виходу не знайдеш. Ніхто ще не випірнув із вантажем. Випливай же до кращого життя, і хай тобі в цьому сприяють боги! Тільки не так, як сприяють тим, кому, прихильно всміхаючись, дарують пишні нещастя, й лиш одне їх виправдовує, — що всі ті вогненні, хресні муки вони подають не зі своєї волі, а на прохання.
/13/ Вже й печатку я приклав до листа, але треба розпечатати, аби прийшов до тебе із звичним дарунком — доніс якийсь небуденний вислів. Ось він і трапився мені, не знаю лишень, чим привабливіший: правдою чи красномовністю. Запитаєш, чий він? — Епікура. Ще й досі пишаюсь чужими набутками. /14/ «Кожен відходить із життя так, мовби тільки-но в нього увійшов». Ти візьми першого зустрічного — юнака, старого, людину середнього віку — й побачиш: усі вони однаково бояться смерті, всі однаково новаки у житті. Жодного доробку за плечима: все в нас — у майбутньому. Та найбільше у цьому вислові мені подобається те, що старим дорікають їхньою дитячістю. /15/ «Всяк, — зауважує наш філософ, — відходить із життя так, наче тільки-но народився». — Втім, бачу помилку: помираємо гіршими, ніж народжуємось. І тут наша провина, а не природи. Їй випадає ставити це на карб нам, людям, дорікаючи: «Як же ж то? Я привела вас на світ чистими — без пристрастей, без страхів, без забобонів, без лукавства й інших болячок; якими увійшли, такими й виходьте!» /16/ Справді, збагатився мудрістю той, хто помирає таким же безтурботним, яким народився. Якби ж то!.. Нині кожен із нас тремтить, тільки-но наближається якась небезпека: розгублюється, блідне, намарне ллє сльози. А що може бути ганебнішим, ніж такий неспокій на самому порозі спокою? /17/ Причина тут одна: немає, кажу, нічого доброго у нас за плечима; ми порожні, от і мучить нас постійна жага життя. Ні однісінька його частка в нас не осідає: проходить крізь нас, пропливає[99]. Всяк дбає не про те, щоб жити добре, а щоб довго жити. А тим часом кожна людина владна жити добре, а щоб довго жити — над цим уже не владний ніхто.
99
Роздуми Сенеки про час та життя часто пов’язані з конкретною реалією — водяним годинником (клепсидрою); пор. далі лист XXIV, 20; див. також прим.** до листа XLIX, с. 159 [В електронній версії — прим. 171. — Прим. верстальника.]