/19/ Дозволь мені навести тут один із твоїх віршів, але спочатку послухай моєї ради: вважай, що ти написав його не лише для інших людей, але й для себе самого. Ганебно, коли ми одне говоримо, інше — думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше — думаємо! Якось, пам’ятаю, ти розмірковував над тим, що ми не раптово потрапляємо у смерть, мов у якусь пастку, а лиш поступово у неї входимо. /20/ Справді: помираємо щоденно. Кожен день відбирає у нас якусь частку життя, і навіть тоді, коли зросту нашого прибуває, життя — убуває. Ми втратили дитинство, потім — підліткову пору, далі — юнацтво; увесь час, скільки не спливло його, аж до вчорашнього дня, — втрачений для нас; та й цю, сьогоднішню, днину ділимо із смертю. Як оту клепсидру опорожнює не остання крапля, а всі ті, що збігли перед нею, так і остання година, коли перестаємо існувати, не є тією єдиною годиною, що будує нашу смерть, — вона лиш єдина її завершує: саме о тій годині ми сягнули своєї смерті, йшли ж до неї все життя. /21/ Коли ти все це описав з притаманним тобі красномовством, завжди піднесеним, особливо, коли добираєш слова, щоб передати саму правду, ти сказав:
Тому краще перечитуй, що сам пишеш, аніж те, що я тобі пишу. Тоді й спаде полуда з очей і зрозумієш: смерть, якої так жахаємося, — остання з ряду, але не єдина.
/22/ Бачу, ти вже озираєшся, чим я оздобив свого листа, чий підбадьорливий вислів приточив, чию корисну настанову вплів сюди. Що під рукою, про що мова, з того й надішлю тобі дещо. Епікур не менше ганьбить тих, хто бажає собі смерті, аніж тих, хто її лякається, й каже: «Безглуздо через нехіть до життя притьмом пориватися до смерті, якщо саме спосіб життя спонукає тебе шукати смерті». /23/ І в іншому місці: «Що може бути безглуздішим, ніж прагнути смерті, хоча власне страх перед смертю отруює тобі життя?» До цих двох висловів можеш додати ще один, такого ж клейма: «Дехто настільки безрозумний чи радше божевільний, що з ляку перед смертю сам же штовхає себе на смерть». /24/ Поміркуй над тим чи іншим висловом, і ти загартуєш свій дух — терпеливо зноситимеш і життя, й смерть. Бо ж нам постійно треба нагадувати, постійно втовкмачувати, що однаково шкідливою є і надмірна любов до життя, і надмірна ненависть до нього. Навіть тоді, коли розум переконує нас у тому, що мусимо заподіяти собі смерть, що пора покласти всьому край, то не треба стрімголов, наче в нестямі, падати в обійми смерті. /25/ Хоробрий, розумний муж повинен не тікати з життя, а відходити з нього. Варто передусім уникати відомої багатьом людям пристрасті — жадливого прагнення померти. Так-так, мій Луцілію: є в людській душі незалежний од наших намірів потяг до багатьох речей, а серед них — і до смерті. Не одні з нас піддаються тому потягу — як серед людей сильної, благородної вдачі, так і з-поміж слабких та ницих: ті — зневажаючи життя, ці — вгинаючись під його тягарем. /26/ Є ще й такі, кому набридає щоденно те саме робити, те саме бачити, — от їх і проймає не так вже ненависть до життя, як огида, до якої, врешті, схиляє сама філософія, адже говоримо: «Де ж бо межа тій одноманітності? Так ото день у день: прокидатимусь і засинатиму, їстиму і голоднітиму, мерзнутиму і зогріватимусь?.. Ніщо не має своєї межі, все крутиться, сплетене в одному колі, тікаючи — наздоганяє одне одного. Ніч наступає на п’яти дневі, день — ночі; літо поступається місцем осені, зима — налягає на літо, її ж — проганяє весна[111]. Все минає з тим, аби повернутися. Нічого нового не роблю, нічого нового не бачу, — то чи не доведе все це до нудоти?.. Отож, чимало на світі таких, які вважають, що жити — не так, може, обтяжливо, як просто непотрібно.
111
Пор. у Горація (Оди, IV, 7):