/9/ Поки ось так приміряюсь до Марцелліна, ти за той час — адже й змога вже є, і розумієш, звідки ти вийшов, куди йдеш, а значить, здогадуєшся, якої межі сягнеш, — ти, кажу, впорядковуй тим часом свої звичаї, піднімай дух, чини опір усьому, що наганяє на тебе острах, не веди рахунку тим, хто може тебе налякати. Хіба не виглядатиме дурнем той, хто боїться, що на нього нападуть юрбою там, де й один ледве протиснеться? Так і з твоєю смертю: хоч би скільки супротивників грозило, доступитись до неї можна лиш комусь одному. Так уже розпорядилася природа: хтось один дав тобі життя, хтось один і відніме.
/10/ Коли б ти поважав мене, то вже б махнув рукою на ту решту, що маю тобі заплатити. Але я не хочу під кінець розрахунку повестися, мов який скнара, — візьми, що з мене належить. — «Я ніколи не хотів подобатись усьому люду, бо ж люд не схвалює того, що я знаю, а що схвалює люд, того я не знаю». — /11/ «Хто це?» — запитаєш. — Ніби й не знаєш, хто мій скарбник. — Епікур! Але те саме вигукне тобі кожен — з кожного дому: чи то перипатетик, чи академік, чи стоїк, чи кінік. Та чи може подобатися юрбі той, кому подобається чеснота? Загального визнання домагаються не вельми пристойними шляхами: мусиш стати подібним до того загалу. Впізнають у тобі себе самих — тоді й плескатимуть у долоні. Але наскільки важливіше, за кого ти сам себе маєш, ніж за кого тебе мають інші! Любов поганих людей можна здобути лише поганим способом. — /12/ «А чим тут допоможе, — запитаєш, — та хвалена й піднесена над усіма мистецтвами і науками філософія?» — А ось чим: волітимеш подобатись сам собі, а не натовпу; судження будеш оцінювати — які вони, а не рахувати — скільки їх; житимеш, не лякаючись ні богів, ані людей; страждання або долатимеш, або кластимеш їм край. Та коли я побачу, що тебе оточує загальна хвала, що вколо тебе, хоч би де ти з’явився, не вщухають, мов на честь лицедіїв, оклики та оплески, коли почую, що в цілому місті навперебій вихваляють тебе і жінки, й хлопчаки, — то як тут не відчути жалощів до тебе? Бо ж добре знатиму, яка дорога привела тебе до тієї слави.
Бувай здоров?
Лист XXX
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Бачив я Ауфідія Басса[123], справді прекрасну людину; геть уже виснажився, змагаючись із старістю: пригнітила його настільки, що годі йому піднятися, — всім своїм великим тягарем налягла на нього. Він завжди, як знаєш, був слабкого здоров’я, крихкотілий. Довго тримався, радше підтримував те своє тіло, а тут раптом надломився. /2/ Як той корабель, що протікає, ще в силі протистояти одній-двом шпаринам, та коли, піддаючись хитавиці, починає повсюди розлазитись і, розвалюючись, неминуче йде до дна, — так і старече тіло ще можна якийсь час підпирати, зараджувати його немочі; та коли, мов у струхлілій споруді, розходяться усі зв’язки і, поки зіб’єш докупи одне, тріщить інше, — то тут уже треба озиратися, кудою втекти. /3/ І все ж наш Басс на диво бадьорий. Ось що дає філософія! Людина весела, навіть коли перед очима — смерть; радісна й сильна духом, хоч би в якому стані було тіло; не знемагає у самій знемозі. Досвідчений керманич веде судно й тоді, коли порване вітрило; навіть коли щогли поламані, він пристосовує до плавання все те, що лишилось від судна. Так чинить і наш Басс: близьку свою смерть озирає з таким настроєм, таким виразом обличчя, що цю безтурботність ти подивляв би й тоді, коли б не свою, а чиюсь іншу загибель він мав перед очима. /4/ Велике то мистецтво, Луцілію, і тривалої науки потребує — відійти з погідною душею, коли надлине ота невідхильна година. Будь-який інший вид смерті ще залишає місце для надії: минає хвороба, влягається пожежа, завал будівлі, буває, легко кладе осторонь того, хто ось-ось мав опинитись під уламками; кого вкрила хвиля, того вона не раз викидає непошкодженим із такою ж силою, з якою поглинула; воїн, траплялось, відводив меча від самої шиї приреченого на загин, — але кого до смерті веде старість, тому вже нема на що надіятися, тут уже ніхто не може втрутитися. З-між усіх видів смерті ця смерть — найлагідніша, але і найдовша. /5/ От і склалося в мене враження, що наш Басс наче сам себе супроводжував до могили, сам заладнав останні свої справи і, переживши себе самого, стійко, як і личить мудрецеві, переживає розлуку. Він багато говорить про смерть, і то навмисне, аби переконати співбесідника, що коли вмирання справді у чомусь і прикре, і страшне, то винен у тому той, хто вмирає, а не смерть: у ній самій не більше муки, ніж після неї. /6/ Боятися того, в чому немає страждання, таке ж саме безглуздя, як боятись того, в чому немає відчування. Хіба ж можна припускати, що відчуватимемо те, що позбавляє нас самого відчуття? «Тому-то, — висновує наш Басс, — смерть — поза межами всякого зла, а отже, — поза межами страху перед усяким злом».
123
Ауфідій Басс (І ст. н. е.) — римський історик, прихильник Епікура, автор книг про війну з германцями.