/6/ І все-таки, раз наполягаєш, то я не скупитимусь — сіятиму повною пригорщею. Кількість тих думок настільки велика, трапляються вони так часто, що їх не вибирати, а просто брати треба на кожному кроці. Вони не спадають одна по одній подібно до крапель, а пливуть, неперервні, в єдиній сув’язі. Не сумніваюся, що такі висловлювання будуть вельми корисними для початківців, які слухають нас іще, так би мовити, знадвору. Адже легше осідають у пам’яті поодинокі стислі думки, що мовби замкнені віршовим рядком. /7/ Тому-то й даємо хлопцям вивчати деякі вислови й те, що греки називають «хріями»[135], оскільки все це легко сприймає дитяча душа, яка ще не здатна вмістити чогось більшого. Але зрілій людині сором зривати квіточки та опиратися на той чи інший вислів, покладаючись лише на пам’ять. Давно ж пора бути опорою самому собі й говорити щось своє, а не повторювати чуже. Хіба ж то не ганьба, коли похила, хай навіть літня людина зазирає по мудрість лише до книги? — «Так сказав Зенон…» — Гаразд. А ти? — «А це — слова Клеанта…» — Добре. А твої?.. Доки, врешті, танцюватимеш під чужу дудку? Сам подай якусь настанову, скажи щось таке, що варто було б запам’ятати. Черпни із своїх запасів. /8/ Отак-то: не мають, видно, свого власного запалу всі ті, що завжди лише тлумачать, ховаючись у чужій тіні, й ніколи не творять, ба й не наважуються ніколи зробити те, чого так довго навчалися! Вправляють свою пам’ять на чужій ниві. Але ж одна річ пам’ятати, інша — знати. Пам’ятати — це пильнувати в пам’яті щось чуже, дане на збереження. Знати — це засвоювати, не тримаючися сліпо зразка, не озираючись раз по раз на наставника. — /9/ «Ось це сказав Зенон, а те — Клеант». — Мусить же, врешті, бути якась різниця між тобою і книжкою! Доки ж тобі лише вчитися?.. Пора й інших настановляти на розум. Навіщо мені ще й слухати те, що можу вичитати з книжки? — «Живий голос — велика сила». — Так, але не той, що переспівує чуже, й хіба писарем був би добрим. /10/ А тепер ще й на таке зваж: ті, котрі ніяк не можуть стати повнолітніми, наслідують попередників передусім у тому, від чого всі вже відійшли; далі — в тому, чого тільки-но шукаємо, але так і не знайдемо, якщо вдовольнятимемось раніше знайденим. А ще: хто ступає слідом за кимось, той нічого не знайде хоча б із тієї причини, що він взагалі не шукає. — То що? Виходить, не треба йти за попередниками?» — Навпаки. Я, скажімо, скористався з давньої дороги, але, натрапивши на зручнішу стежку, що веде навпростець, саме її буду протоптувати. Наші попередники — не повелителі, а лише провідники. Істина відкрита для всіх — ще ж ніхто її не огородив для себе. Чимала її ділянка залишається й для нащадків.
Бувай здоров!
Лист XXXIV
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Здається мені, що росту, окрилююсь і, скинувши з плечей літа, насолоджуюся молодечим запалом, коли чи то з твоїх листів, чи з учинків розумію, наскільки ти перевершив самого себе, не кажу вже про юрбу: ти давно залишив її позаду. Якщо селянина втішають перші плоди виплеканого ним деревця, якщо пастух радіє ніжному молодняку, якщо кожен у своєму вихованцеві бачить власну юність, то що, гадаєш, повинні відчувати ті, хто виплекав у когось його вроджений хист, хто тільки-но під рукою чув податливу вдачу — і раптом замилувався її зрілістю? /2/ Ти вже не чужий мені. Ти — мій твір. Отож, коли я запримітив твоє обдарування, відразу ж узявся за тебе: став переконувати, підганяти гостряком[136], не дозволяючи тобі перейти на повільну ходу, — то й нині роблю, але з тією різницею, що понукаю вже не повільного, а того, хто біжить, та ще й мене понукає. /3/ Мабуть, запитаєш, чого б я ще вимагав од тебе. — Справді, досягнено чимало; недарма кажуть: «Початок — наполовину зроблене діло»[137]. Це стосується також душі: хто бажає стати доброчесним, той вже на половині дороги до самої доброчесності. А знаєш, кого назву доброчесним? Людину досконалу, цілісну, яку не зможе зіпсувати жодна сила, жодна скрута. /4/ Таким у майбутньому бачу і тебе, якщо й далі будеш не менш завзятим і наполегливим, якщо намагатимешся, щоб не було розбіжностей між твоїми вчинками та словами: щоб вони відповідали одне одному, мовби карбовані були однією печаткою. Ще немає ладу в душі тієї людини, чиї вчинки — безладні.
Бувай здоров!
Лист XXXV
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Коли так ревно прошу тебе, щоб ти не занедбував своїх занять, то я стараюся передусім для себе: хочу, щоб ти був мені другом. А це можливе лишень тоді, коли продовжуватимеш почату справу — вдосконалюватимеш себе. Тепер ти любиш мене, але ще не став моїм другом. — «То як? Хіба то різні речі?» — Авжеж! Та ще й цілком неподібні: хто твій друг, той неодмінно любить тебе, але той, хто любить тебе, той ще не мусить бути твоїм другом. Тим-то дружба — завжди корисна; любов — іноді й шкідлива. Тож удосконалюйся хоча б заради того, щоб ти навчився любити. /2/ А ще — поспішай, коли вдосконалюєшся для мене, аби не трапилося, що збагатишся мудрістю для когось іншого. А я вже наперед смакую плоди, вже уявляю, як-то ми живемо, наче однією душею, як-то, полишаючи мене з віком, мені знову передається моя снага — від тебе, хоч ти вже і не настільки молодший. /3/ Але я ще й у дійсності хочу відчувати радість. Вона, щоправда, напливає на нас від тих, кого любимо, навіть за їхньої відсутності, вона навідує нас, та радість, радше — легка її тінь. Бачити, бути обіч, розмовляти — лише в тому є щось від живої насолоди[138]. А ще коли бачиш не тільки того, кого б хотів бачити, але й саме такого, яким хотів би його бачити. Зроби ж мені великий дарунок — подаруй самого себе! А щоб не баритися, думай над тим, що ти — смертна людина, а я — людина стара. /4/ Поспішай до мене, але до себе — насамперед! Удосконалюйся, але найперше дбай про те, аби ти був у злагоді з самим собою. Щоразу, коли схочеш пересвідчитися, чи вже чогось досягнув, задумайся над тим, чи нині бажаєш того самого, чого й учора бажав. Переміна бажань — ознака пливкої душі, яка з’являється то тут, то там, — куди вітер подме. Не блукає лиш те, що на стійкій засаді. Такою перевагою втішається хіба мудрець або якоюсь мірою той, кому вже не так далеко до тієї досконалої мудрості. Яка тут різниця? — Той другий, хоч і не змінює місця, все ж похитується, мов на хвилі, перебуває в русі; перший — навіть не похитується.
135
137
Пор. у Горація (Послання, І, 2, 40):
138
Можливо, ремінісценція перекладеної Катуллом знаменитої другої пісні Сапфо, де описано найвищий ступінь тієї «живої насолоди», що викликана безпосередньою присутністю (