Своєрідні «кладки», що ведуть людину до пороків та найстрашніших злочинів, — це пристрасті (affectus), ірраціональна, тобто несумісна з розумом, ворожа йому сила, яка асоціюється з темрявою і злом[11]. Сенека, як послідовник грецьких трагіків, не міг недооцінювати тієї розгнузданої сили, що, за словами Еврипіда («Медея», 1078–1080), бере верх над розумом і стає для смертних причиною жахливих бід. Найжорстокішому натискові пристрастей, передусім жадобі насолод та збагачення, гнівові, страхові, підлягає глупота (stultitia); вона не знає, що благо — у самій людині, в її душі, а все інше (багатство, чуттєві насолоди, розваги) — чуже. Якоюсь мірою «чужим» є навіть тіло, якому не треба потурати (VIII, 5): «душа натомість розкошує, відчуваючи, що майже нічого не в’яже її з тілом» (XXVI, 2), душа, яка повинна ясніти лише своїм набутком — справедливістю, доброчесністю, розважністю. Вільна від пристрастей душа мудреця — «наче той обшир, що понад місяцем: там завжди мірне сяйво» (LIX, 16). Захоплений баченням того прихованого у людині світла, Сенека мимоволі відхиляється від стоїчної доктрини і, йдучи за Платоном, говорить про безсмертя душі, для якої тіло є не чим іншим, як в’язницею, перепоною на шляху до свободи (LXV, 20).
Та повернімося до реального життя, яке Сенека, замріявшись, озирає з висот, що досяжні лише для очищеної від усякої скверни душі. Воно, як уже згадувалось, «не вельми делікатна річ». А те, яким живуть нерозумні люди (Сенека вважав себе хіба що «кращим серед найгірших»), — це «річ гнітюча, мерзенна, гидка, рабська, що слугує багатьом найшаленішим пристрастям» (XXXVII, 4). «Жити — це наче служити у війську», — підсумує Сенека свої роздуми над життям (XCVI, 5), відкидаючи бездумний, бездіяльний спокій, що перетворює людину на живого мерця, а її оселю — на гробівець (LV, 4). Але й ця боротьба, додамо, не завжди чиста: згадаймо криваві інтриги при імператорському дворі, від яких Сенека не міг принаймні стояти осторонь. Людина, не осягнувши ідеальної мудрості, не зумівши повернутись до простого, що у злагоді з природою, життя, врешті, — до того стану, в якому вона прийшла на світ, така людина приречена на цю одноманітну, часто безнадійну боротьбу. Звідси — філософія добровільного відходу, самогубства, про що так часто йдеться у «Моральних листах». Власне, відходу, а не втечі (XXIV, 25), бо «коли тобі щось перешкоджає добре жити, то добре померти таки ніщо не перешкоджає» (XVII, 5). А втім, не так філософські абстракції, як тогочасні реалії (невпевненість людини у завтрашньому дні) спонукали Сенеку «призвичаювати» свого сучасника, передусім самого себе, до смерті: «…помираємо щоденно» (XXIV, 20). І не лише призвичаювати — навчити пригорнутись до неї: «добре померти — значить охоче померти» (LXI, 2). А це можливо тільки тоді, коли в кожен момент, незалежно від нашого віку, відчуватимемо цілісність, завершену повноту життя (LXI, 4), коли подолаємо невситиму «жагу життя» (XXVI, 10). У тій філософії смерті, яку так скрупульозно розробляє Сенека, — нотки втоми від щоденної боротьби, постійних злетів і падінь, невсипущих роздумів над благом і злом, про що так щиро й просто сказав сучасний нам поет:
11
Пор. у М. Рильського: «Спокійний розум серце ніжно гріє, Згасивши темні пристрасті і зло» (Рильський М. Зібр. творів у 20-ти т. — Т. 1. — К., 1983. — С. 65).