Дивно, що птаха не з’являлася. Щоразу в гостях у пані Стрьомберґ Сельма сподівалася побачити птаху, яка б співала в олеандрах, але марно.
Вона врешті запитала Товсту Кайсу про птаху. Нянька припускала, що та залишилася на кораблі.
— Скоро її побачиш, Сельмо, — заспокоїла малу Товста Кайса. — Лейтенант Лаґерльоф обіцяв, що завтра ми всі вирушимо на «Якоба».
Товста Кайса справді мала рацію. Капітан Стрьомберґ і дня не побув удома, як щиро потоваришував з лейтенантом Лаґерльофом. Лейтенант кілька разів побував на борту «Якоба», і йому там дуже сподобалося. Тепер усе сімейство побачить, як там гарно.
Виходячи з дому, ніхто й не задумався, що це таке — зійти на борт «Якоба». Принаймні хвора дівчинка уявляла, що корабель стоїть біля причалу, як усі великі пароплави.
Але з’ясувалося, що аж ніяк. Судно стояло далеко від берега, до нього треба було добиратися в шлюпці на веслах. Дивовижне видовище — що ближче вони підпливали, то вище виростав корабель. Невдовзі він став таким великим, наче гора. Людям у шлюпці здавалося, що видертися на палубу неможливо.
Тітонька Лувіса сказала, якщо вони прямують саме до цього корабля, то вона не зможе піднятися на борт.
— Не хвилюйся, люба Лувісо, — заспокоїв її лейтенант Лаґерльоф. — Ось побачиш, усе виявиться простішим, ніж ти собі гадаєш.
Однак мамзель Лаґерльоф стояла на своєму: мовляв, з таким же успіхом вона могла б спробувати вилізти на флаґшток на острові Лагольмен, тож ліпше повернутися додому.
Пані Лаґерльоф і Товста Кайса миттю її підтримали й теж забажали повернутися додому.
Однак лейтенант Лаґерльоф не поступався. Звісно, вони піднімуться на борт, це цілком безпечно. Можливо, єдиний раз у житті їм пощастить побачити зблизька торговий корабель, і втрачати такий шанс не годиться.
— Хай ми й піднімемося на борт, але вниз ніяк не спустимося, — сказала тітонька Лувіса.
На півдорозі їм назустріч трапилася шлюпка, навантажена мішками.
— Бачиш човен? — запитав лейтенант у сестри. — Знаєш, що в мішках?
— Ні, дорогий Ґуставе. Звідки мені знати?
— Могла б здогадатися! Сіль з «Якоба»! Мішки не мають ні рук, ні ніг, але ж їх спустили в шлюпку, то й ти спустишся.
— А ти вдягни кринолін і довгу спідницю! Подивилася б я тоді на тебе! — сказала мамзель Лувіса.
Так вони сперечалися всю дорогу. Маленька дівчинка, якій не терпілося побачити райську птаху, з усього серця бажала, щоб її тато вмовив тітоньку й решту пасажирів зійти на палубу, хоча вона теж думала, що це неможливо.
Вони підпливли до драбинки, яку спустили з корабля. Двоє матросів застрибнули в шлюпку, щоб допомогти з підйомом на борт. Першою мали підняти маленьку хвору дівчинку. Один з матросів передав її товаришеві, той піднявся з малечею драбинкою, — чи як вона називається, — і поставив її на палубу «Якоба». А тоді повернувся до решти гостей. Дівчинка залишилася сама. Вона злякалася, бо стояла на вузенькій смужці палуби. Перед нею зяяла величезна діра, а внизу виднілося щось білосніжне, яке насипали в мішки.
Сельма довго стояла сама. Схоже, у шлюпці пасажири протестували проти підйому. Ніхто не з’являвся, і вона, трохи заспокоївшись, почала розглядатися за райською птахою. Шукала її угорі, серед рей і такелажу. Уявляла птаху великою, завбільшки з індичку — таку легко помітити.
Але птахи ніде не було видно, то дівчинка звернулася до юнги капітана Стрьомберґа, який стояв поблизу, і запитала, де райська птаха.
— Ходімо, покажу, — сказав юнга.
Він узяв дівчинку за руку, щоб вона не впала в трюм, і, задкуючи, почав спускатися каютним трапом, дівчинка — за ним.
У капітанській каюті було дуже гарно. Меблі й стіни з червоного дерева аж блищали. І райська птаха там справді була.
Птаха виявилася ще дивовижнішою, ніж уявляла Сельма. Вона була нежива, стояла посеред столу в барвистому оперенні.
Сельма вилізла на стілець, звідти — на стіл, вмостилася біля птахи, заворожено розглядаючи небачену красу. Юнга стояв поруч, показував їй довгі, блискучі пір’їни, які звисали додолу.
— Певно вона справді з раю, — озвалася дівчинка. — У неї ніжок немає.
Сельма так собі й уявляла рай, що ходити там не треба, достатньо літати. Вона з великою побожністю милувалася птахою, склавши ручки, мов до вечірньої молитви. Їй цікаво було, чи юнга знає, що ця птаха оберігає капітана Стрьомберґа, але запитати не сміла.