У своєму зачаруванні вона просиділа б так увесь день, якби її не отямили вигуки на палубі. Здавалося, хтось її кликав: Сельмо! Сельмо!
Невдовзі уся компанія спустилася в капітанську каюту: лейтенант Лаґерльоф, Товста Кайса, пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса, капітан Стрьомберґ і Юган з Анною. Їх було так багато, що в каюті вмить стало тісно.
— Як ти сюди потрапила? — здивовано й водночас налякано питали вони.
Дівчинка враз і сама усвідомила, що йшла палубою ніжками, сама спустилася трапом і зайшла в каюту — ніхто її не ніс.
— Ану, злазь зі столу, — веліли вони. — Побачимо, чи можеш ходити.
Сельма злізла зі столу на стілець, зі стільця — на підлогу, і виявилося, що й стояти вона може, і ходити.
Як же всі зраділи! Подорож виправдала себе, дорога виправа не була даремною. Маленька дівчинка не буде безпорадною калічкою, а виросте повноцінною людиною.
Дорослі не ховали сліз, навперебій говорили, що це цілюще купання в Стрьомстаді допомогло дитині одужати. Хвалили повітря, море й саме місто. Усі були дуже щасливі, що приїхали сюди.
Своїми здогадами Сельма ні з ким не поділилася. Цікаво, чи дійсно їй допомогла райська птаха? Невже це маленьке диво в пір’ї з країв, де ноги зайві, навчило її ходити по землі, де ноги вкрай потрібні?
Подарунок на згадку
І ось настав час прощатися з пані Стрьомберґ і Маленькою Морбаккою. Діти поскладали свої коштовні мушлі, дорослі спакували валізи. Ще трохи, і всі піднімуться на борт пароплава, який повезе їх зі Стрьомстада.
На причалі стояла велика людська юрба. Не лише капітан Стрьомберґ з командою та інші друзі й знайомі, але й багато-багато чужих людей.
— Здається, ніби тут зібралися усі тутешні лоцмани, капітани й рибалки, — сказав один з чоловіків, які ходили з сімейством Лаґерльофів під вітрилами.
— А ще всі курортниці й дружини рибалок, — додав другий.
— Вони прийшли попрощатися з Ґуставом, — промовила пані Лаґерльоф. — Він же з кожним тут потоваришував.
Лейтенантові Лаґерльофу довелося прощатися зі стількома людьми, що міг би й на пароплав спізнитися. Усі знали, що він приїжджав у Стрьомстад, сподіваючись на одужання донечки, яка не могла ходити, і тепер одностайно його вітали.
— Як втішно, лейтенанте, що крихітка стоїть на палубі разом з іншими дітками, — сказав один рибалка.
— То твій мерлан, Улаусе, зцілив дитину, — швидко відгукнувся лейтенант.
— Так, мерлан — чудова риба, — відповів рибалка.
Лейтенант обернувся до зграйки курортниць.
— Дуже вам дякую! Ви теж доклалися до доброї справи.
— Ґуставе, поквапся! Час вирушати! — крикнула з палуби пані Лаґерльоф. — Уже третій гудок дали!
Останньої миті нагору трапом збігли дві гарно вбрані дівчинки, кинулися до сестричок Лаґерльоф, присіли в поклоні, статечно потиснули руки, побажали щасливої дороги, подарували кожній по згортку й бігцем повернулися на причал.
То були доньки кондитера, з якими все літо гралася Анна. Маленька хвора дівчинка їх майже не знала. Її дуже спантеличило, що й вона отримала прощальний подарунок.
Розгорнувши папір, Сельма побачила гарну річ: червону шовкову стрічку з приклеєним клаптиком пап’є-маше і вишитими на ній чорними шовковими нитками літерами.
— Це книжкова закладка, — сказала Товста Кайса. — Будеш закладати сторінки в Псалтирі.
— Тут написано: «На добру пам’ять», — завважила мама. — Щоб ти ніколи не забула дівчинку, яка тобі її вишила.
Відтоді червона шовкова стрічка з клаптиком пап’є-маше і чорними вишитими літерами довгі роки лежала в її Псалтирі. Коли в неділю у церкві Сельма розгортала Псалтир і бачила закладку, часто згадувала давно минулі часи. Відчувала запах моря, бачила кораблі й моряків, хоча саме море пам’ятала дуже невиразно, зате яскраво уявляла мушлі, медуз, крабів, морські зірки, мерланів і макрель. Потім із забуття виринав світло-червоний будиночок на Карлсґатан, райська птаха, дружина капітана Стрьомберґа, «Якоб», Сірий Острів, Естра-Гамнсґатан, пароплав «Уддегольм» і трійка коней, запряжених у велику бричку.
Згодом Сельма бачила в уяві, як бричка виїхала на великий зелений моріжок з низькими червоними господарськими будівлями й білим парканцем. Коні стали перед подовгастим головним будинком з маленькими віконцями й невеличким ґанком, і Сельма почула, як усі радісно закричали: «Слава Богу, ми знову вдома!»
Усі відразу впізнали Морбакку, усі, окрім неї. Якби була сама, то й не знала б, де опинилася. Вона пам’ятала свій дім, але ніколи не бачила, який він на вигляд збоку.