На ґанку стояла невеличка, згорблена, гарна, сива бабуня в смугастій спідниці й чорній кофтині. Бабуся, татова мама. Її дівчинка теж пам’ятала, але зовсім не знала її вигляду.
Те саме було з братом Даніелем і крихітною сестричкою, і економкою, і Отелло. Усі видавалися їй якимись новими. Їх вона теж пам’ятала, але такими ніколи раніше не бачила.
Її підвели до бабусі, показали, як вона ходить. Згодом, за багато часу, дівчинка сиділа в церкві в Естра-Емтервіку, схилившись над закладкою, і думала, що під час подорожі в Стрьомстад вона навчилася не тільки ходити. Вона навчилася ще й бачити.
Завдяки мандрівці дізналася, які на вигляд її родичі, коли ще були сповнені життєвих сил і раділи життю. Якби не подорож, ті часи просто стерлись би з її пам’яті.
Завдяки червоній стрічці вони продовжували жити в пам’яті.
— Не дозволяй усьому цьому забутися! — ніби промовляла стрічка. — Пам’ятай своїх батьків, бо ж їм так хотілося, щоб їхня маленька донечка стала здоровою, звичайною людиною, і вони доклали всіх зусиль, доки ти не одужала! Пам’ятай Товсту Кайсу, пам’ятай її велику любов і терплячість, пам’ятай, які страхи вона подолала на суходолі й у морі заради тебе!
Історії старої економки
Бабуся
Через рік після подорожі в Стрьомстад у Морбацці сталося велике горе.
Померла бабуся. Досі вона щодня сиділа в спальні на канапі, розповідала дітям казки й співала пісні.
Скільки діти себе пам’ятали, бабуся зранку й до вечора розповідала казки й співала пісні, а вони сиділи біля неї та слухали. То було чудове життя. Іншим дітям таке й не снилося.
Звідки бабуся знала стільки казок і співів, діти не знали, але вона сама вірила кожному слову з тих історій, які розповідала. Розказуючи про щось геть дивовижне, бабуся зазвичай уважно заглядала дітям у вічі й дуже переконливо промовляла: «Усе це така ж правда, як те, що я бачу вас, а ви — мене».
Одного ранку діти зійшли на сніданок, але їм не дозволили, як було звично, зайти в кімнатку при кухні й привітатися з бабусею. Вона захворіла. На канапі в спальні ніхто не сидів, годі було уявити, коли скінчаться довжелезні години чекання.
Через кілька днів дітям сказали, що їхня бабуся померла. А коли вона лежала споряджена в труні, їх підвели поцілувати бабусину руку. Їм було лячно цілувати, але батьки сказали, що це востаннє можна подякувати бабусі за радість, якою вона їх обдаровувала.
Потім настав день, коли казки й пісні поїхали з обійстя, сховані в довгій, чорній труні, щоб ніколи більше не повернутися.
Для дітей настали тужні часи. Здавалося, наче замкнулися двері в чудовий, заворожливий світ, де вони могли вільно заходити й виходити. Не залишилося нікого, хто міг би ті двері відчинити.
Поволі вони навчилися гратися з ляльками й іншими забавками, як усі діти. Іноді навіть здавалося, ніби вони вже не сумують за бабусею, не згадують про неї. Але це, звісно, не так, бабуся й далі жила в їхніх серцях. Їм не надокучало слухати історії про бабусю, які розповідала стара економка. Запам’ятовували й берегли, мов скарби, з якими ніколи не розлучаться.
Привид біля Каменю спочинку
Стара економка часто розповідала, мовляв, не так уже й багато часу минуло відтоді, як на Морбацці розорали ниви й там поселилися перші мешканці. Стара господиня, їхня бабуся, казала, що, коли вона була молодою, люди ще пам’ятали Морбакку літньою полониною, яка належала до одного з заможних хуторів на західному краю долини, ближче до озера Фрюкен.
Однак з’ясувати, коли саме туди пригнали першу худобу й збудували першу стайню, за словами старої пані, справа невдячна. Пастухи можуть хоч тисячу років пробути на одному місці, не залишивши по собі й сліду. У Морбацці теж від них мало що збереглося.
Що ж до Морбакки, то стара пані вважала, що таку назву — «пагорб серед боліт» — горбистій піщаній місцевості під горою Осберґ дав якийсь пастух, який випасав там коней та іншу худобину. І дорогу там протоптали стада з пастухами.
Звісно, дорогу з півдня попід Осберґом проклали пастухи, саме звідти вони гнали стада. І дорогу зі сходу, почерез гори, теж вони проторували. Ходили нею, провідуючи сусідів-пастухів по інший бік Осберґа. Дорога на північний захід — у напрямі Сюнне — була такою поганою, що ніхто й не сумнівався, що то була козина стежка. А ось просто на захід, на думку старої господині, пастухи не ходили.
На заході колись було озеро, тепер на його місці зосталися самі лиш замулені луки й грузьке болото, де вилася маленька річка. З камінного порогу своєї хижки пастушка бачила рідний хутір на протилежному боці долини, але добратися туди можна було лише в обхід мочарів, з півночі або з півдня.