Найчастіше пастухи, мабуть, надходили з південного боку, бо «Камінь перепочинку», де вони зупинялися відпочити в тривалих переходах, стояв на самому узбіччі дороги, трохи південніше від хутора. Путівець був добре втоптаний. Єдиний недолік — пастухи не наважувалися там ходити вночі, затемна.
Коли Морбакка ще була літнім пасовиськом, у Сюнне жив парох, дуже злий і недобрий. Один хлопець, який у нього наймитував зо два місяці, не витримав поневірянь і повісився. Але священник не одумався. Довідавшись, що трапилося, він поквапився обрізати мотузку й відніс покійника на задвірки. Стара господиня розповідала, мовляв, лише за те, що він торкався самовбивці — лише з цієї причини, — парафіяни почали вважати його оскверненим і нечистим. Вони не дозволили йому заходити в церкву, замкнули храм на замок до призначення нового пароха.
Той священник одночасно правив службу ще й в Емтервіку, бо свого священника там не було; він зупинявся на нічліг у маленькому будиночку. Напевно, вирішив, що Емтервік — місце глухе, навряд чи туди дійшли чутки про його осквернення, тож зможе служити там, як звичайно.
Він сів на коня й поїхав у Емтервік. Але погана слава наздогнала його і там. Коли він правив службу Божу перед вівтарем, люди в церкві шепотілися про його негідний вчинок, говорили, що він не сміє входити в Божий храм.
До того ж емтервікські селяни вирішили, що священник їх осоромив, мовляв, вони не згірш за мешканців Сюнне можуть затаврувати його ганьбою.
Кілька молодших чоловіків змовилися його провчити. Знаючи, як небезпечно заносити кулак на священника, вирішили вичекати, доки той поїде у зворотну дорогу додому. Він їхав верхи сам, а на шляху між Емтервіком і Сюнне траплялося чимало глухих закапелків, де можна затаїтися і підстерегти його.
Священник, певно, відчував, що в дорозі може бути небезпечно, тож повертався не звичним західним шляхом. Він зійшов на пастуші стежки, що вели східним боком повз Морбакку. Мабуть, думав собі, що зможе дістатися дому і в такий спосіб.
Але стара пані казала, що, коли змовники побачили, що священника ніде не видно, здогадалися про його обманний маневр і зрозуміли, що їм не залишається нічого іншого, як повернутися додому. Однак брат наймита, який наклав на себе руки, не мав наміру подарувати священникові смерті хлопця. Схопив довгу жердину, що залишилася на лузі після сінокосу, і рушив униз схилом, до болота. Решта вчинили так само й перескоками та перебіжками легко сягнули протилежного боку долини. Нижче Морбакки ґрунт став твердішим. Вони поспішили на південь, напереріз вершникові й перехопили його на пагорбі, неподалік від Каменю Перепочинку.
Вочевидь, чоловіки мали намір добряче віддухопелити священника, однак, на біду, з ними був товариш, який хотів помститися за брата. Він сховав під плащем меч і, коли змовники стягнули пароха з коня, змахнув мечем і відрубав бідолашному голову.
Скоєне страшенно всіх налякало, вони лиш думали, як утаїти злочин. Коня відпустили, а тіло покинули на узбіччі, щоб люди подумали, ніби священник загинув від рук грізних розбійників. Самі ж поквапилися додому, тим самим шляхом — через болото. Сподівалися, що ніхто їх не бачив на іншому боці долини. Дорогою не пішли, а про те, що вони ризикнули перебрести болото, ніхто б не здогадався.
Усе вийшло за задумом, ліпше, ніж можна було сподіватися. Оскільки священник саме тоді посварився зі своїми парафіянами, шукали його не надто ретельно, а коли знайшли, в усьому звинуватили розбійників і лісових волоцюг. Навіть мертвого пароха люди вважали оскверненим, нечистим. Ніхто не хотів торкатися трупа й ховати його в освяченій землі, то й покинули на узбіччі дороги. Тільки привалили землею і камінням, щоб дикі звірі не пошматували тіло.
Стара пані розповідала, що мертвий священник не знайшов спокою у тій могилі й світлими місячними ночами з’являвся біля Каменю Перепочинку в довгополому каптані й з головою в руках. Коні бачили його ліпше за людей, полохалися і ставали дибки. Подорожнім доводилося об’їжджати те місце десятою дорогою, через дикі лісові хащі.
Доки на полонинах Морбакки жили самі лиш пастухи, привид не надто докучав людям. Та коли Морбакка, урешті-решт, стала справжнім хутором, почалися клопоти. Ніхто не знав, як примусити привида вгомонитися у своїй могилі, рік за роком доводилося об’їжджати Камінь, надто опівночі.